— То краще для нас. Якби він був обережнішим і розумнішим, нізáщо не викинув би в Єллов-Вотер-Ґраунд план подорожі. Агов, стійте! А це що таке?
— Що?
— Подивіться на тих коней!
— Так, три прекрасних жеребці, але кобила схожа на опудало! Треба бути повним дебілом, щоб їздити на такій шкапі, ха-ха-ха!
— Я вам покажу шкапу! Я з вас душу вийму, дайте тільки до вас дістатися! — шипів тихенько Сем, стискаючи кулаки.
— Це справді унікальний кінь. Попри свій дивний вигляд, це один із найвідоміших коней на всьому Дикому Заході! — різко обірвав своїх супутників Патрік. — Ви знаєте, чий він?
— Чий?
— Священного Вуха!
— Тисяча чортів! Я справді якось чув, що він їздить на такому опудалі!
— Невже ви ще не зрозуміли? Якщо шкапа стоїть тут, значить, і господар тиняється десь поблизу. Допивайте і ноги на плечі! Ми колись посварилися через дрібниці, і тепер мені зовсім не хочеться з ним перестрітися.
— Хочеться чи ні, але зустрічі зі мною тобі не уникнути, — шепотів з люттю Сем.
Розбійники квапливо підійшли до конов’язі, скочили на коней і покинули двір готелю.
— Це ті люди, яких ми шукаємо, — пояснив я вождю шошонів. — Нехай мої червоношкірі брати обженуть їх, а ми з Семом підкрадемося ззаду.
— Уфф! — відповів Ко-Ту-Хо і попрямував до свого жеребця. Віннету пішов за ним.
Сем заплатив за пиво, яке виявилося дуже непоганим, і ми, не поспішаючи, рушили стежкою слідом за розбійниками, дотримуючись такої відстані, щоб нас не помітили завчасу.
Що більше ми віддалялися від готелю, то більш дикою і пустельною ставала місцевість. Врешті ми виїхали на відкритий простір, де не було кущів і каміння, за якими можна було б сховатися, і тоді пустили коней навскач, тож незабаром побачили негідників, які так і не помітили, що ми переслідуємо їх. Назустріч їм повільно рухалися Віннету і Ко-Ту-Хо.
— Доброго дня, містере Меркрофте! — привітався Священне Вухо. — Ви все ще подорожуєте на тих конях, яких вкрали в команчів?
— Чорт! — вилаявся Патрік і вихопив рушницю, але не встиг він її підняти, як ласó Віннету зі свистом обхопило його шию, і він із хрипом упав на землю.
Решта п’ятеро миттю кинулися врозтіч. Священне Вухо й вождь шошонів вистрілили одночасно, а потім вихопили томагавки і помчали навздогін.
— Стійте, нехай тікають! — закричав я. — Морґан у наших руках! Поверніться!
Але вони в запалі сутички не звертали уваги на мій заклик і зупинилися тільки тоді, коли останній з утікачів упав з розтрощеним черепом.
— Що ж ви наробили? — докоряв я Семові. — У них ми могли би дізнатися, де шукати місце, у якому вони сховали золото!
— Не біда, Морґан покаже нам дорогу туди!
— Він не покаже.
Незабаром ми переконалися, що правда була за мною: попри погрози, Патрік мовчав і не відповів на жодне запитання, а тільки люто посміхався. Золото, через яке стільки людей втратили життя, пропало безслідно.
Ми прив’язали Патріка до коня, як перед тим його батька, і рушили назад у гори, переправилися через річку Сакраменто, яка тут було глибоченькою, об’їхали стороною «Готель» і досягнули мети, так нікого й не зустрівши.
Протягом усього шляху наш бранець не вимовив ні слова, і тільки коли у стійбищі шошонів побачив Бернарда, який вийшов нам назустріч, у нього вирвалося прокляття. Я повів негідника у вігвам, де лежали зв’язані бандити, серед яких був і Морґан-старший.
— Я привів до вас вашого сина, містере Морґане, — сказав я йому. — Гадаю, ви дуже нудьгували без нього.
Старий зміряв мене гострим поглядом, але не промовив жодного звуку. Суд над розбійниками довелося відкласти до наступного ранку, бо вже стемніло. Після вечері у вігвамі вождя, який прийняв нас як довгоочікуваних гостей, ми викурили з ним люльку миру, а потім розійшлися по різних вігвамах на ночівлю.
Втомившись від важкої багатоденної подорожі, я враз заснув і спав дуже міцно, що можна дозволити собі лише тут, у таборі. У прерії ж людина спить дуже чутливо, завжди готова схопитися від найменшого шереху й гідно зустріти несподіваний напад. Однак уві сні я опинився в оточенні грабіжників і вбивць, які нападали на мене з усіх боків. Я розкидав їх, завдавав їм удар за ударом, але все нові нападники виростали переді мною, як із-під землі. Піт струменів по моєму лиці, руки наливалися свинцевою втомою, і я відчував, що ще трохи — і вороги мене здолають. Вперше в житті я відчував страх перед смертю.