Я здригнувся і прокинувся. За стінами вігвама чулися крики. Одягаючись на ходу, я вискочив назовні зі зброєю в руках. Полонені якось зуміли звільнитися від пут і спробували втекти. На щастя, вартові шошонів помітили втікачів.
З вігвамів вибігали напівголі індіанці — хто з томагавком, хто з рушницею, а хто й просто з ножем. Поруч зі мною зупинився Віннету.
— Воїни! — закричав він, перекрикуючи гамір. — Оточуйте стійбище!
Всі зараз же заспокоїлися і почали діяти організовано: шістдесят або й вісімдесят червоношкірих зникли серед вігвамів, щоб узяти в кільце стійбище, з якого тепер навіть миші було б важко вислизнути.
Судячи з усього, я міг не брати участі у цьому. Бранці не мали зброї, до того ж індіанців було набагато більше. А коли я почув голос Сема, який віддавав накази шошонам, то остаточно заспокоївся і став чекати розв’язки. Через кілька хвилин то тут, то там почали лунати передсмертні крики білих, а в світлі пригаслого багаття я побачив, як маленький Сем метнувся до Фреда Морґана і встромив йому ножа в серце.
Священне Вухо підвівся на ноги, уважно подивився в обличчя смертельного ворога, яке блідло на очах, і повільно побрів до мене.
— Чарлі! Чому тебе з нами не було? — запитав він.
— Мені здалося, що вас і без мене достатньо, — відповів я.
— Так воно й було. Уявляєш, Чарлі, якби я не ліг вартувати їх біля задньої стінки вігвама, негідникам вдалося б утекти. Я почув шурхіт і встиг попередити вартових, щоб були пильними.
— Ніхто не втік?
— Ніхто. Я перерахував тіла. Але я зовсім по-іншому уявляв собі помсту Морґанам.
Сем замовк і почав вирізати на приклáді рушниці дві зарубки. На лезі його ножа все ще виднілися сліди крові Морґанів.
— От і все, — промовив Сем, поставивши крапку в довгій історії страждань і помсти. — Я помстився за тих, кого любив, і тепер готовий зустріти смерть хоч завтра чи навіть сьогодні.
— Нехай Бог буде милостивий до вбивць!
— Чорт забирай, Чарлі, ти знову правий! Після смерті я вже не можу їх ненавидіти.
Він повільно повернувся й побрів у відведений йому вігвам. Я довго дивився йому вслід, поки він не зник за пологом, прикривши вхід.
Наступного дня відбулося сумне прощання з Алланом Маршаллом. Тіло загорнули в кілька дублених бізонових шкур і поклали в збудовану шошонами кам’яну могилу. Зверху ми поставили дерев’яний хрест. На прохання Бернарда я прочитав поминальну молитву і сказав коротку промову про покійного. Всі ми були глибоко зворушені смертю Аллана, і навіть індіанці, які оточували нас безмовним кільцем, склали руки, як до молитви.
Після похорону наші гостинні господарі зробили все, щоб не дати Бернардові поринути в сум. Увесь тиждень ми полювали, втішалися військовими іграми та іншими розвагами. Однак затримуватися довше не можна було, і ми, попрощавшись із червоношкірими друзями, вирушили назад до Сан-Франциско.
Пограбування потяга
Коли я вперше прочитав цей закон, то дуже зрадів з такого рішення Конгресу США, бо це означало неймовірно щедрий подарунок народові, і не можна було допустити, щоб спекуляції і спрага власної наживи перешкодили здійсненню цього плану.
Мабуть, тисячі людей прочитали про цей закон, не підозрюючи, що саме це для них означатиме. Багато хто, мабуть, лише засміявся з того, що уряд США збирається перетворити 9500 кілометрів квадратних малопридатної для життя території посеред гір на парк розваг. Але час покаже, тобто вже показав, що ця ідея є чудовим прикладом для наслідування і буде з часом належно оцінена.
Цей парк насправді є незвичайною територією, іншої такої ж на планеті, мабуть, не існує. Перші, ще напівказкові повідомлення про неї генерал Воррен[37] отримав 1856 року. Він почувався зобов’язаним вислати туди експедицію, якій не пощастило досягнути мети. Аж через десять років іншій експедиції вдалося зібрати трохи інформації й повідомити світ про існування цього неймовірного чуда природи. Влітку 1871 року професорові Гайдену вдалося переконати Конгрес не віддати цю територію в руки підлому шахраєві.
По другий бік західних прерій, далеко за гірським хребтом Чорних гір, височіли гігантські скелі. Так і хочеться сказати, що тут попрацювала не так рука Бога, як його кулак. Де знайти циклопів, які можуть звести такі височенні башти? Де живуть титани, які можуть підняти високо в небо такі тягарі? Де той чарівник, який накрив усю цю розкіш вічним снігом і кригою? Тут творець поставив пам’ятник усім своїм чудесам, і цей пам’ятник не міг би бути величнішим та імпозантнішим.
А за цими гігантськими скелями земна кора ще й досі димить і пускає бульбашки, з неї виривається сірчана пара й велетенські гейзери випускають у тремтяче повітря гарячі струмені води зі звуком, що нагадує гарматний гуркіт. Підземний світ з хвилини на хвилину роззявить свою пащу, щоб викинути зі своїх глибин вогонь і всмоктати у вогняну прірву все довкола.
Тут кожен крок загрожує смертельною небезпекою. Земля може проламатися просто під ногою, і втомленого подорожнього ковтне паруюча безодня. Але зі смертельно небезпечних ці місця перетворяться на цілющі, і гарячі джерела дозволять багатьом вилікувати свої болячки, а комусь відкриють свої незліченні природні скарби і змусять милуватися ними.
Через кілька тижнів після описаних подій потреба впорядкувати фінансові справи спонукала мене вирушити до Гамбурга. Там я, як не дивно, зустрів одного зі своїх знайомих, з яким ми не раз полювали на болотах у долині Міссісіпі. Ми радісно обнялися й обмінялися новинами. Ця несподівана зустріч оживила мої давні й недавні спогади, і мене знову потягнуло на простори прерії, тому, коли знайомий запросив мене відвідати його в Сент-Луїсі, я вирішив скористатися його гостинністю і зібрався у подорож. Цей мій знайомий був багатим, навіть дуже багатим, тож сам оплатив усі подорожні видатки. Я зателефонував додому, щоб мені якнайшвидше надіслали всю мою зброю й решту амуніції, і через п’ять днів ми вже пливли уздовж Ельби до Північного моря.
Прибувши до Америки, ми удвох заглибилися в непрохідні ліси в низинах Міссурі, але потім мій товариш мусив повернутися додому, а я попрямував угору по річці до Омаха-Сіті[38], щоб звідти дістатися на Дикий Захід поїздом компанії «Пасифік-Рейлвей».
Мене тягла туди цікавість. Я вже бував у Скелястих горах, блукав по диких місцях від витоків річки Фрейзер до ущелини Гілл-Ґейт і від Північного парку на південь до пустелі Мапімі. Однак землі між Гілл-Ґейт і Північним парком залишалися мені зовсім невідомими, а це якраз найцікавіші місця. Отже, я надумав обстежити місце між сороковим і сорок шостим градусами північної широти, оскільки саме там стоять гори Тетон і Вінд-Рівер, Південний каньйон і витоки річок Єлловстоун, Шошоні і Колумбія.
Досі там не бував ніхто, крім червоношкірих і небагатьох далеких від цивілізації траперів, тому нічого дивного, що мене тягло туди. Мене вабили таємниці негостинних урочищ і каньйонів, населених, згідно з індіанськими легендами, привидами і злими духами.
Щоправда, розповідати про це значно легше, ніж здійснити. Тільки подумати, скільки приготувань слід здійснити тому, хто подорожує до Швейцарії, перш ніж він вирушить у пішу подорож Альпами! А що вже казати про небезпеки, які чатують у таких диких місцях на самотнього вестмена, озброєного тільки рушницею та надією на власні сили! Та про це європейці взагалі не мають жодного уявлення. Але саме ці небезпеки ваблять і заворожують. М’язи вестмена немов залізні, а сухожилля відлиті зі сталі, його тіло готове до будь-яких навантажень, а розум ясний настільки, що в найтяжчу і найнебезпечнішу хвилину дозволяє виплутатися з безвихідної на перший погляд ситуації. Тому вестмен воліє не залишатися надовго в цивілізованому світі, все його єство вимагає постійних вправ тіла й духу. Він сумує за дикою прерією і гірськими ущелинами, де його на кожному кроці підстерігає смерть, і що більшою є небезпека, то краще він себе почуває. Небезпека — це його стихія, вона додає йому впевненості й дозволяє перевірити на ділі власні сили.
[37] Говернор Кембл Воррен — американський інженер і генерал федеральної армії в роки Громадянської війни у США.
[38] Óмаха — місто у штаті Небраска, важливий залізничний вузол.