— Так.
— Отже, ви — німець, ви стріляли в дерев’яного птаха і влучили! І хоч Вбивча Рука також німець, вас я благаю — негайно повертайтеся додому, бо тут на вас чекає смерть.
— Побачимо. Ви не знаєте, де тепер цей Вбивча Рука, про якого ви згадали?
— Хто може знати, де він? Нещодавно я заїхав на Фокс-Гед і зустрів там Священне Вухо, який їхав разом із ним. Він сказав мені, що Вбивча Рука поїхав чи то в Європу, чи то в Африку, в пустелю Сахара. Кажуть, він часто їздить туди і б’ється з місцевими червоношкірими, яких там звуть арабами. Його недарма прозвали Вбивчою Рукою, одним ударом кулака він збиває з ніг будь-якого здорованя. Подивіться тепер на свої руки. Вони білі і м’які, відразу видно, що ви заробляєте на життя, забруднюючи папір, і ніколи не тримали в руках іншої зброї, крім пера. Послухайте моєї поради і повертайтеся чимшвидше додому, до своєї Німеччини. Дикий Захід не для таких джентльменів, як ви.
Цим попередженням він завершив розмову й замовк, а я не намагався продовжити діалог. Але він говорив правду — я дійсно сказав Семові, що знову збираюся в Сахару.
Поїзд минув станцію Шерман ще до настання сутінків. На світанку ми проїхали станцію Ролінс. За нею простягалося поросле полином пустельне плоскогір’я. Місце без рослинності, річок чи інших водойм і схоже на Сахару, але без жодної оази. Від одноманітного похмурого пейзажу сухої землі, прямовисних скель і страшних проваль болять очі.
Саме в такому негостинному й похмурому місці розташована залізнична станція, яку назвали Гірким Струмком, хоча ніякого струмка там немає, а воду доводиться возити в бочках за сімдесят миль. Можливо, колись і тут почнеться справжнє бурхливе життя, бо в надрах гір знайшли невичерпні запаси вугілля.
Незабаром ми минули станції Карбон і Ґрін-Рівер. Тепер від Омахи нас відділяло вісімсот п’ятдесят миль. Сумний пейзаж зостався позаду, з’явилася рослинність, а з нею і яскраві кольори. Ми саме проминули якусь мальовничу долину і виїхали на рівнину, аж раптом паротяг видав кілька частих і пронизливих гудків, якими машиніст зазвичай попереджає про наближення небезпеки. Ми схопилися й кинулися до вікон. Заскреготіли гальма, поїзд зупинився, і пасажири висипали з вагонів.
Ми побачили страшну картину. Навколо валялися обгорілі уламки вагонів, мабуть, вночі бандити зірвали рейки, і поїзд з робітниками та їжею на повній швидкості впав з високого насипу. Можна було лише здогадуватися, що саме трапилося. Всюди лежали обвуглені останки загиблих під час катастрофи або вбитих грабіжниками людей. Здається, знищили всіх свідків злочину.
На щастя, машиніст вчасно помітив небезпеку і встиг загальмувати, інакше й наш поїзд полетів би під укіс. Паротяг зупинився лише за декілька метрів від того місця, де обривалися рейки.
Перелякані страшною картиною, люди блукали між обгорілих уламків і вигукували страшні прокляття на адресу грабіжників. Спершу намагалися шукати живих у ще теплих руїнах потяга, але рятувати вже явно не було кого. Тож не залишалося нічого іншого, як звільнити проїзд. Машиніст зібрав чоловіків, і ті взялися лагодити залізничне полотно, на щастя, у кожному американському потязі є необхідні для такої роботи інструменти й матеріали. Начальник потяга обмежився тим, що повідомив про нещастя наступну станцію, сподіваючись, що там вишлють когось на пошук злочинців. Тим часом я вирішив пошукати слідів грабіжників самотужки. Місцевість була відкритою, навколо росла висока трава, подекуди виднілися чагарі. Спочатку я відійшов назад і озирнувся. Бандити могли ховатися тільки праворуч від дороги, там, де росли кущі. І справді, на відстані приблизно трьохсот кроків від місця катастрофи я виявив зім’яту траву, на якій нещодавно сиділи люди. За їхніми слідами я знайшов місце, де вони ховали коней. Це місце я оглянув дуже уважно, щоб зорієнтуватися, скільки було злочинців. Пішовши далі, я зустрів біля насипу товстуна-попутника, який робив те саме, що і я, але по лівий бік від насипу.
— Що ви тут робите, сер? — із подивом запитав він мене.
— Намагаюся наслідувати вестменів. У такій ситуації справжній вестмен завжди шукатиме сліди бандитів.
— Ви? Що ви там можете розгледіти? Це були досвідчені й небезпечні негідники, вони зуміли замести сліди так, що навіть я нічого не знайшов.
— Можливо, мої очі бачили краще за ваші, сер, — відповів я всміхнувшись. — Чому вам заманулося шукати сліди зліва від дороги? Якщо ви справді досвідчений мешканець прерії, то мали б відразу побачити, що ліворуч немає жодного куща, а отже, там не влаштуєш засідку.
Товстун подивився на мене так, наче вперше бачив, помовчав і нарешті вимовив:
— Ну що ж, мушу визнати, що й у книгописа іноді виникають тверезі думки. І як, ви помітили щось?
— Так.
— Що саме?
— Вони сиділи он у тих кущах, а коней тримали в ліщині.
— О, тоді я мушу оглянути все сам. У вас око недосвідчене, і ви не зможете порахувати коней.
— Двадцять шість.
Товстун знову здивовано подивився на мене.
— Двадцять шість? — повторив він із подивом і недовірою в голосі. — Чому ви так вирішили?
— Порахував сліди, як же ще? — засміявся я. — Восьмеро з цих коней підковані, а решта — ні. Про бандитів можна сказати, що серед них двадцять три білих і троє індіанців. Їхній білий ватажок їздить на гнідому мустангові і кульгає на праву ногу. Вождь індіанців, який супроводжував їх, походить із племені сіу-оґлала, у нього чудовий вороний жеребець.
Обличчя товстуна витягнулося, рот відкрився, він дивився на мене, як на привида.
— Тисяча чортів! — вигукнув він. — Ви все це вигадали, сер?
— Подивіться самі, — запропонував я йому.
— Але звідки ви дізналися, скільки було білих і скільки червоношкірих? Як ви могли визначити, хто на якому коні їздить і на яку ногу кульгає? Звідки дізналися, з якого племені походить індіанець?
— Спочатку подивіться самі, а потім будемо сперечатися, у кого з нас краще око.