— Ні те, ні це, — відповів я.
— Але чому ж вони розділилися? — дивувався Бернард.
— Нічого загадкового тут немає, — пояснив я йому. — Мули, нав’ючені награбованим біля Чорного Ока золотом, заважають грабіжникам рухатися швидше. Тому вони відправили скарби під охороною туди, де в якомусь затишному місці розташований їхній постійний табір, а самі помчали за Алланом.
— Нехай мули з золотом ідуть під три чорти! — вигукнув Сем. — Моя розумниця Тоні вже давно лиха на мене за те, що ми повземо, як слимаки!
— Ну зі слимаками ти трохи перебільшуєш. Але тут варто поміркувати про ще дещо. Скажи мені: котрого з Морґанів ти хочеш побачити завтра, а котрого — згодом?
— Ти ще питаєш, Чарлі? Я хочу бачити їх обох одночасно!
— От, на жаль, не вдасться!
— Чому?
— Мули нав’ючені золотом. Кому Фред Морґан може довірити скарби?
— І кому?
— Зрозуміло, що нікому, крім власного сина.
— Тут ти знову маєш рацію. І що ж нам тепер робити?
— Тож котрого ти хочеш бачити першим?
— Старого!
— Гаразд, тоді їдьмо прямо!
Ми переправилися через Сакраменто, там поставили табір і заночували, а на світанку знову рушили слідом ворога. До полудня грабіжники випереджували нас лише на п’ять-шість миль. Ми ще більше пришпорили коней. Слід було так близько під’їхати до тих, кого ми переслідували, щоб ми могли прокрастися до їхнього табору вночі. Нас усіх лихоманило, бо вбивці, яких ми так довго переслідували, були вже зовсім близько від нас.
Мій кінь ніс мене на чолі нашого маленького загону, від нього не відставав мустанг Віннету. Раптом у вузькій долині ми побачили на траві безліч слідів. Траву топтали копита не менше ніж сотні коней. Всюди було видно сліди боротьби, а на листках одного куща я виявив краплі крові.
Ми уважно роздивилися сліди. Троє коней поїхали ліворуч, на рівнину, а великий натовп рушив прямо. Не було жодного сумніву, що тут побували індіанці. Якщо Аллан потрапить до них у руки, то життя його буде у ще більшій небезпеці. Тому ми, недовго думаючи, рушили слідами численного загону.
Проїхавши милі півтори, ми побачили стійбище індіанців.
— Шошони! — вигукнув Віннету.
— Так, це вони! — підтвердив Сем, прямуючи просто до стійбища.
Серед вігвамів стояло не менше ніж сотня індіанців довкола свого вождя. Побачивши нас, вони схопилися за рушниці та томагавки, проте розступилися перед Віннету і Семом.
— Ко-Ту-Хо! — голосно покликав Віннету й різко зупинив мустанга перед вождем, ще крок, і він міг розтоптати того копитами скакуна.
Жоден м’яз не здригнувся на лиці вождя, він підняв угору руку й привітав гостя:
— Віннету, великий вождь апачів! Сини шошонів раді тобі, і серце їхнього вождя радіє разом з ними, бо очі Ко-Ту-Хо давно хотіли бачити славного воїна.
— А мене — ні? — запитав Сем. — Невже вождь шошонів забув свого друга Священне Вухо?
— Ко-Ту-Хо пам’ятає всіх своїх друзів і братів. Він вітає вас у вігвамах своїх воїнів!
Несподівано звичайний ритуал обміну привітаннями перервав страшний крик. Озирнувшись, я побачив Бернарда, який стояв на колінах над кимось, хто лежав на землі. Я підбіг до нього і побачив, що людина на землі мертва. На сорочці розпливлася величезна кривава пляма. Це був білий, як дві краплі води схожий на Бернарда. Ми запізнилися!
Наші товариші підійшли ближче, але ніхто не вимовив ні слова. Схилений над тілом брата Бернард цілував його в губи, обнімав, стискав йому руки. Коли страшна правда відкрилася йому, він підвівся і запитав:
— Хто його вбив?