— Дякую, сер. Ви щедрі панове, не те що ці скнари Морґани і Шеллі. Тому я скажу вам більше, ніж їм. Якщо ви мали справи з Шеллі, то знаєте, що він швидше вдавиться, ніж розщедриться на кілька монет. У нього колись був компаньйон Сід…
Він раптом замовк, немов злякався слова, яке вирвалося мимоволі.
— Сідні-Ковес, не бійтеся, говоріть! Я його теж знаю.
— І з ними ви знайомі? Тоді, мабуть, розумієте, наскільки важливими іноді бувають маленькі послуги. Я не знаю, куди поїхали ці троє, але вони довго чогось шукали на місці, де стояв намет, і знайшли один документ. Якби сер Шеллі якось інакше розмовляв зі мною, він отримав би й решту документів.
— А як мені поговорити з вами, щоб отримати ці папери?
Він хитро примружився і відповів:
— Так само, як і досі.
— Отже, розмова за долари. Що це за папери?
— Листи.
— Від кого й кому?
— Сер, я боюся, що ми не домовимося.
— Назвіть ціну!
— Сто доларів.
— Чи не занадто багато, шановний? Ви крадете листи господаря, намагаєтеся їх продати капітанові розбійників, але не сходитеся з ним у ціні. А тепер думаєте, що я дам сто доларів за те, від чого відмовився Капітан? П’ятдесят, і ні на цент більше!
Я знову відгадав. Йшлося справді про листи Аллана Маршалла, і Баллер відразу пристав на мою ціну.
— Тепер бачу, сер, що у вас дійсно були спільні справи з Капітаном. З таким джентльменом, як ви, я не можу сперечатися. Згоден на п’ятдесят.
— Де папери?
— Ходімо в наш намет.
Ми повернулися до струмка й побачили «намет», тобто курінь, прикритий старою повстяною попоною. У кожному з чотирьох кутів була яма, яку, здається, використовували як сховок. Баллер розкопав землю в кутку куреня й витягнув подерту кольорову хустку, розгорнув її і простягнув мені два листи. Я хотів узяти їх, але він спритно відсмикнув руку.
— Вибачте, сер, але спершу гроші.
— Дайте мені хоча б спочатку прочитати адресу, щоб переконатися, що це саме те, що мені треба.
— Згоден. Я покажу вам конверти, але не торкайтеся до них руками.
Він тримав листи перед нами, поки ми читали. Листи були адресовані батькові Бернарда, бо Аллан не знав, що батько вже мертвий.
— Добре, — сказав я, — Бернарде, дай йому гроші.
Той послухався, хоч і не міг зрозуміти, чому він повинен викладати п’ятдесят доларів за крадені листи. Задоволений Баллер взявся загортати банкноти в ту ж хустку, як раптом щось блискуче вивалилося через дірку і впало на землю; Бернард швидко нахилився і, випередивши Баллера, схопив масивний золотий годинник.
— Навіщо вам мій годинник? — обурився Баллер. — Поверніть мені його!
— Стривайте, — відповів Бернард. — Я хочу дізнатися, котра година.
— Годинник зупинився! — Баллер намагався силою вирвати годинник з рук Бернарда. — Він зламаний!
— От і добре! — зупинив його я, з силою стискаючи йому плече. — Тоді ми дізнаємося, о котрій годині він зламався.
— Це годинник Аллана! — схвильовано скрикнув Бернард.