— А де саме?
— Вибачте, старий, але я не дуже добре знаю географію, та й пам’ять у мене дірява. Зазвичай згадую про такі місця лише тоді, коли мені конче потрібні гроші.
Господар замовк, але очі його горіли жадібним вогнем, поки він зважував самородки і давав решту в доларах. Він купив золото за найнижчою ціною, а про його вагу краще промовчати. Однак Священне Вухо запхав гроші в кишеню з таким виглядом, ніби йому не розходиться на кількох унціях золота. Навіть я, хоча й провів стільки часу разом із ним, не здогадувався, що він возить у патронташі стільки золота. Аж тепер я згадав його слова про те, що він бере в горах стільки золота, скільки йому потрібно, і завжди готовий допомогти другові заробити капітал.
Ми спробували пиво. Якби ми прибули сюди просто з прерії, можливо, воно й здалося б нам божественним напоєм, але ми встигли погостювати в донни Ельвіри. Кажуть, до хорошого швидко звикаєш. Нам вистачило одного дня, щоб звикнути до густого, з запахом солоду пива в готелі «Вальядолід», і тепер ми не могли зробити більш ніж ковток. Нам було цілком очевидно, що господар виготовляє своє вариво самотужки, з якихось складників і приправ, а продає по три долари за пляшку. Це один з багатьох прикладів того, що в копальнях золото знаходять не лише золотошукачі.
Господар ніяк не хотів задовольнитися відповіддю Сема, тож підсів до нашого столу й розпитував далі.
— А як далеко звідси те місце, де ви знайшли золото, сер?
— Яке? У мене їх чотири чи п’ять.
— Чотири чи п’ять? Тоді навіщо ж ви приїхали на нашу зубожілу копальню, де вже давно нічого не знаходять? Щось мені не віриться, що ви кажете правду.
— Послухайте, чоловіче, мені здається, що вірити чи не вірити — це ваше діло, а мені до цього байдуже.
— І ви справді берете звідти стільки золота, скільки вам потрібно?
— Так.
— Боже! Яка легковажність! А якщо хтось інший знайде ваші скарби і привласнить їх?
— Такого не станеться, пане продуценте елю, — потішався маленький вестмен.
— А якщо я куплю у вас одну з ваших копалень?
— У вас не вистачить грошей. Скільки доларів можете дати за п’ятдесят чи шістдесят центнерів золота?
— Чорт! Так багато? Я знайду компаньйонів. Ех, знайти б зараз Аллана Маршалла, з ним можна було б працювати на пару. Він приїхав сюди з кількома тисячами в кишені, а вивіз цілий маєток! Ось хто вмів залагоджувати справи!
— Як це?
— У Маршалла був помічник, але він покинув його тут, бо той був злодійкуватий. Так-от, цей помічник розповів нам, що Маршалл обміняв золотий пісок у Сакраменто на готівку, а самородки заховав у наметі. А потім він зник, і ніхто не знає, куди подався.
— У нього були тварини?
— Тільки один кінь. До речі, позавчора про нього питали.
— Справді? І хто ж його шукав?
— Двоє білих і один мулат. Їх раніше тут не бачили. Але мені здається, що містер Маршалл цікавить і вас.
— Ми з ним трохи знайомі, хотіли побачитися. А ті троє вже виїхали?
— Вони довго щось шукали на тому місці, де стояв намет містера Маршалла, а потім повернулися сюди з якимись паперами. Я зазирнув у них і побачив, що це була карта або план.
— А потім?
— Потім вони запитали мене, як проїхати в долину Шорт-Рівулет, і того ж дня вирушили туди.
— Ви знаєте, де вона?
— Одного разу мені довелося побувати там.
— А ви могли б показати нам, де стояв намет містера Маршалла?
— Он там на схилі, де починаються кущі терну. Якщо підете туди, то відразу помітите слід від багаття.