— Тоді йди до чорта!
Золотошукач пожбурив чарку разом зі вмістом в лице Віннету, вихопив ножа і скочив, щоб вцілити індіанцю просто в серце. Але тут же захитався, голосно скрикнув, захрипів і повалився на підлогу. В апача також був ніж, і він ще тримав його у руці. Клинок був чистий, він лише на долю секунди занурився у тіло нападника, але той уже лежав на підлозі з проколотим серцем.
Миттю підвелися інші. У кулаках зблиснули ножі. Але й наші рушниці моментально націлилися у відповідь, і навіть Боб, який випадково зазирнув до шинку, вже стояв з рушницею напоготові біля нас.
— Зупиніться! — вигукнув шинкар. — Посідайте на місця, люди. Вас усіх це не стосується, це була справа Джима та індіанця, і вона вирішена. Нелле, забери звідси мерця!
Золотошукачі повсідалися на свої місця, наші загрозливі пози, здається, справили на них не менше враження, ніж слова шинкаря. З-за шинквасу вийшов бармен, взяв мерця попід пахви і витягнув надвір, там він скинув його в яму і притрусив землею. Цей Джим також прийшов сюди, щоб знайти золото, а знайшов смерть, та ще й з власної провини. Доки ж повторюватиметься така доля золотоловів?
Ми сіли за столи трохи збоку від інших.
— Що панове бажають пити? — запитав нас шинкар.
— Пиво, — відповів Бернард.
— Портер чи ель?
— А що краще?
— Пропоную ель. Справжній ель із Бартона в Стаффордширі[34].
Я мовчки здивувався. Бартон у Стаффордширі прославився на весь світ саме своїм елем. Але яким чином цей чудовий напій привезли аж з Англії на береги Сакраменто? Поки я дивувався, господар приніс п’ять пляшок без наклейок. Я відніс одну з них Бобу, який знемагав від спраги, і той одним махом спорожнив її. Але щойно негр відірвався від пляшки, його очі полізли з орбіт, рот відкрився, нижня щелепа затремтіла, і він дико закричав. Бідолаха був схожий на людину, яка тоне й востаннє намагається ковтнути повітря.
— Що з тобою? — занепокоївся я, бо подумав, що він порізався об край пляшки.
— Маса Чарлі! Боб помирати! Навіщо маса принести Боб отрута?
— Отрута? Це справжній англійський ель!
— Ель? Ні, не ель, Боб пити ель, Боб знати смак ель. Тепер у шлунок Боб вовча ягода і полин.
Старий добряк негр не був особливо вибагливим до їжі й питва. Яке ж враження мав би справити «ель» на справжнього гурмана?
Коли я повернувся до шинку, господар стояв біля нашого столу.
— Ви можете заплатити за пиво, панове? — запитав він у Бернарда.
Бернард, який звик завжди платити за рахунками, засунув руку в кишеню по гаманець, але Сем зупинив його.
— Стривайте, дозвольте цього разу розщедритися мені. Скільки коштує ваше пиво, господарю?
— Три долари за пляшку, разом — п’ятнадцять.
— Це не так уже й дорого, шановний, особливо, якщо пляшку можна забрати з собою. Можна?
— Так.
— Але ми залишимо пляшки тут. Бо люди, які займаються золотом, можуть собі дозволити не дбати про якийсь шматок скла. Принесіть вагу.
— Будете платити золотом?
— Так.
Сем відкрив патронташ і дістав звідти кілька великих самородків завбільшки з голубине яйце.
— Чорт! — здивовано вигукнув господар. — Де ви їх знайшли?
— Десь в Америці, — глузливо відповів Сем.
[34] Стáффордшир — графство в Англії.