— Хіба Вбивча Рука може звільнити воїна, чий скальп і життя належать йому?
— Якщо мій червоношкірий брат дасть мені слово, що не спробує втекти і піде зі мною до вігвама свого батька, то я зніму з нього пута і дам коня та зброю.
— Уфф! У Вбивчої Руки міцний кулак і велике серце. Він не схожий на інших блідолицих. Чи можу я бути впевненим, що він говорить те, що думає?
— Я ніколи не обманюю. Чи буде мій червоношкірий брат коритися мені, поки ми не опинимося віч-на-віч із То-Кей-Хуном?
— Ма-Рам підкориться волі Вбивчої Руки!
— Тоді нехай Ма-Рам прийме з моїх рук дим миру і нехай його душа перетвориться на дим, а тіло — на попіл, якщо він порушить своє слово.
Я вивів зі схованки мого мустанга і дістав із сумки дві сигари. Це були тонкі гаванські сигари, які я прихопив у таборі розбійників. Звільнивши бранця, я посадив його поруч із собою, і ми закурили, дотримуючись ритуалу викурювання люльки миру.
— Хіба у блідолицих немає Великого Духа, який би дав святу глину для того, щоб зробити люльку миру? — запитав Ма-Рам після того, як були вимовлені звичайні в таких випадках слова.
— Великий Дух блідолицих могутніший і сильніший за всіх інших духів, і він дав багато глини для трубок. Але блідолиці курять люльки тільки у своїх вігвамах, а в прерії п’ють дим світу з сигар, які займають набагато менше місця.
— Уфф! Сікарр! Великий Дух блідолицих дуже мудрий. Сікарр зручніше, ніж люлька! — здивувався простодушний хлопець, безбожно перекручуючи нове слово.
Боб, який усе ще боявся, що індіанець не пробачив йому ляпаса, зауважив, що ми мирно сидимо і куримо, тож вирішив приєднатися до нас, щоб уникнути помсти.
— Маса Чарлі, можна і Боб покурити дим миру з індіанець! — попросив він.
— Ось і тобі сигара, але кури її в дорозі. Нам уже час рушати, — відповів я.
Команч узяв з приведених мною коней свого і стрибнув йому на спину. Боб сів на другого коня, а інших я повів за своїм мустангом.
Я встиг уже добре вивчити звичаї індіанців. Тепер у мене не було жодних причин боятися, що він втече від мене. Поміж долиною, у якій ми перебували, і тим місцем, де було взято в полон наших друзів, тягнулася горбиста місцевість. Ми обігнули гірський хребет, що відокремлював нас від тієї долини, і виїхали на рівнину. Нас не могли не помітити. Індіанці, яких залишили охороняти вхід у долину, побачивши нас, підняли жахливе виття, але ми не боялися їхніх криків: без коней вони не могли кинутися навздогін. Ма-Рам, попри свій юний вік, так добре володів собою, що його обличчя навіть не здригнулося. Він мовчки й не озираючись їхав поруч зі мною.
Під вечір ми вже дісталися до Ріо-Пекос і зупинилися на нічліг. У саквах індіанця був солідний запас в’яленого м’яса, тому ми могли не гаяти часу на полювання. Відстань між нами й команчами, яких я обвів круг пальця в долині, нікому не вдалося б подолати пішки за ніч, тож можна було нічого не боятися. Ні жестом, ні словом Ма-Рам не видав своїх тривог і відразу ліг спати. Ми з Бобом по черзі стояли на варті. На світанку я зняв збрую з чотирьох непотрібних нам уже коней і загнав їх у воду. Тварини перепливли річку і зникли в лісі на протилежному березі. Ма-Рам мовчки спостерігав за моїми діями.
Сліди, за якими ми йшли, чітко виднілися на траві, а це свідчило про те, що команчі не сподівалися переслідування. Їхній загін тримався правого берега річки і рухався вниз за течією до того місця, де Ріо-Пекос впадає у глибокий каньйон у Сьєрра-Гваделупе. Там сліди розходилися, і я довго сушив собі голову, не розуміючи, навіщо індіанці розділилися. Чимало з них повернулося в гори, а решта продовжила попередній шлях.
Я зістрибнув з коня й уважно оглянув сліди. Добре відомі мені відбитки копит старої Тоні вели вздовж річки. Незадовго перед тим ми натрапили на сліди їхньої ночівлі.
— Сини команчів вирушили на могилу великого вождя? — запитав я Ма-Рама.
— Мій брат сказав правду.
— А ті, — вказав я на слід загону, який пішов уздовж річки, — повели бранців до вігвамів команчів?
— Так наказали вожді ракурро.
— Сини ракурро взяли з собою скарби блідолицих?
— Вони залишили їх у себе, оскільки не знають, кому з блідолицих належить золото.
— Де стоять їхні вігвами?
— У прерії, на березі річки, яку білі люди називають Ріо-Пекос.
— Ти хочеш сказати, у прерії між тими двома гірськими хребтами?
— Так.
— У такому разі ми не підемо по сліду, а повернемо на південь.
— Мій білий брат — мудрий воїн, але зараз він помиляється. У горах на південь звідси немає води ні для нас, ні для коней.