— Боб не знати. Не дуже великий, хвіст і два очі.
З цього детального і красномовного опису я зробив висновок, що негра до дупла привів єнот.
— А коли ти знайшов дупло?
— Як тільки індіанці прийти — Боб побігти і сховатися тут.
— Ти сидиш тут з учорашнього дня? Тоді розповідай негайно, що тобі вдалося побачити й почути.
— Багато-багато червоношкірі.
— І більше нічого?
— Хіба маса Чарлі цього мало?
— Вони проходили тут?
— Проходили, але не помітили Боб. Потім було темно, вони розпалити вогонь і смажити ведмідь, який убив маса Чарлі. Вони з’їсти наш ведмідь, маса!
Обурення простодушного негра було цілком справедливим і зрозумілим, але не міняло доконаного факту. Та й мене в ту мить більше хвилювала доля наших товаришів, а не ведмежої туші.
— Що було потім, Бобе?
— Потім був ранок, індіанці пішли.
— Куди?
— Боб не знати, бо не йти за індіанці. Але бачити через віконце, як вони йти і вести маса Віннету, маса Сем і маса Бернард. У них на руки і ноги багато-багато мотузки.
— Розповідай усе, Бобе, не тягни.
— А потім індіанці бігати по ліс і шукати Боб, але він розумний і хитрий, тому вони не знайти Боб.
— Скільки червоношкірих залишилося в долині?
— Боб не знати скільки, але знати де. Там, біля ведмідь. Боб бачити їх через віконце.
Я подивився вгору. Дійсно, можна було пробратися ще вище всередині дерева. Боб це довів. Упираючись руками і ногами в стінки порожнього стовбура, я видерся до дупла, яке Боб називав віконцем, і визирнув. Звідти, з перспективи пташиного лету, було видно протилежний схил долини. І справді, під буком, на якому рятувався від ведмедя Боб, сидів навпочіпки індіанець. Мабуть, команчі, перш ніж піти, поставили в долині вартових, щоб зловити нас із Бобом, якби ми вирішили повернутися. Що мені залишалося? Я знову спустився до негра.
— Бобе, я побачив там тільки одного червоношкірого.
— В інше місце є ще один і ще один, але Боб не знати де.
— Чекай мене тут, поки я не повернуся.
— Маса Чарлі хоче піти? Ні, ні, залишатися з Бобом!
— Не бійся, Бобе. Я повинен піти, щоб урятувати наших друзів.
— Врятувати маса Бернард? Врятувати маса Віннету і маса Сем! — зрадів Боб.
— Тоді сиди тихо, щоб тебе не помітили червоношкірі.
Я покинув нашу схованку в дереві. Все складалося не так уже й погано: я був не один, Боб міг знадобитися для виконання мого непростого плану. У глибині душі я віддавав належне хитрощам індіанців, які лишили засідку біля ведмежої туші, — вимушений ховатися втікач не має можливості полювати і, щоб не померти з голоду, спробує повернутися до м’яса на свою загибель.
Через годину я вже був в іншому кінці долини за декілька кроків від індіанця, якого бачив із «віконця».
Червоношкірий сидів непорушно як пам’ятник. Він не рухав жодним м’язом, окрім двох пальців на правій руці, якими бавився свистком з обпаленої глини, що висів на його шиї. За допомогою таких свистків команчі наслідують крик грифа. Він був дуже молодий — мав років вісімнадцять, можливо, вперше брав участь у військовому поході. Охайний, розшитий дрібним бісером одяг і хороша зброя видавали в ньому сина вождя. У мене не піднімалася рука вбити його, обірвати це молоде, повне надій життя. Ні.