І він сів поруч зі мною. Тим часом вожді зіскочили з коней і попрямували до нас.
Старший із них заговорив першим:
— Чому білий чоловік не встає, коли до нього наближаються вожді команчів?
Тасунка (в центрі), який застрелив лейтенанта Едварда Кейсі. Форт Мід, Південна Дакота, 1891 рік. Колекція Джона Ґребла з Бібліотеки Конгресу США.
— Я вітаю вас як гостей, — спокійно відповів я. — І запрошую моїх червоношкірих братів сісти поруч зі мною.
— Вожді команчів сідають тільки поруч із вождями. Хіба блідолиций — вождь? Де його вігвами і де його воїни?
Я стиснув томагавк у руці.
— Тільки сильний і відважний воїн може стати вождем. Якщо червоношкірі воїни не вірять, що я — вождь, нехай хтось вийде на поєдинок зі мною.
— Як звати блідолицього?
— Індіанці й білі воїни називають мене Вбивчою Рукою.
— Неправда, білий чоловік сам взяв собі таке ім’я!
— Вожді команчів можуть вийти на поєдинок зі мною з томагавками і ножами, а я боротимуся голими руками. Хуґ!
— Блідолиций каже горді слова. Але він ще матиме нагоду довести свою відвагу. Нехай він сідає на свого коня і їде слідом за воїнами ракурро.
— Чи воїни ракурро викурять зі мною люльку миру?
— Спочатку вони повинні порадитися, чи можуть вони зробити це.
— Упевнений, що можуть, тому що я прибув до них із миром.
Я скочив у сідло, Боб теж видерся на спину свого коня. Ракурро зовсім не звертали на Боба уваги, індіанці ставляться до чорних зі ще більшою зневагою, ніж білі. Вожді обступили мене, і ми помчали шаленим галопом між рядами вігвамів, а потім зупинилися біля найбільшого з них. Там індіанці спíшилися, я теж.
Боба я не бачив, з усіх боків мене оточували м’язисті бронзові фігури воїнів. Вождь, який розмовляв зі мною, владно простягнув руку до мого штуцера.
— Нехай блідолиций віддасть нам свою зброю.
— Я прибув до вас не як полонений, а як гість, тому зброя залишиться зі мною, — твердо відповів я.
— І все ж білий чоловік повинен віддати нам свою зброю, поки ми не дізнаємося, навіщо він до нас завітав.
— Невже червоношкірі мужі боягузливі, як старі скво? Тільки той, хто боїться, може просити мене віддати зброю.
Мої слова явно зачепили вождя за живе, і він запитально обвів очима одноплемінників, які живою стіною оточили нас. Напевно, він прочитав на їхніх обличчях щось заспокійливе, бо перестав наполягати на своєму, й промовив:
— Воїни ракурро ніколи не почувають тривоги і страху. Білий чоловік може не віддавати нам своєї зброї.
— Як звати мого червоношкірого брата?
— Вбивча Рука говорить із То-Кей-Хуном, вороги тремтять від самого звуку мого імені.
— Я прошу мого брата То-Кей-Хуна показати мені вігвам, де я зможу зачекати, поки воїни ракурро захочуть розмовляти зі мною.
— Блідолиций каже правильно. Він залишиться у вігвамі доти, доки старійшини не вирішать, викурити з ним люльку миру чи ні.
Він подав знак рукою і рушив уперед. А я взяв мустанга за вуздечку й пішов за ним. Ми пройшли коридором, який утворили воїни, і я помітив, що то тут, то там із-за чиєїсь спини визирали старі й молоді жіночі обличчя, на яких, на відміну від позбавлених виразу, немов кам’яних фізіономій чоловіків, читалися цікавість і захоплення. Вони вперше бачили блідолицього, який наважився добровільно увійти у лігво дикого звіра. На щастя, це було не те плем’я індіанців, із яким Віннету бився біля ріки Мапімі.