— Сем Гаверфілд — суддя? Чого це тобі заманулося сміятися зі старого? Я людина проста, невчена, а ти книги пишеш, тобі сам Бог велів бути суддею.
— Я не громадянин Сполучених Штатів, до того ж ти набагато довше живеш у прерії. Але якщо ти відмовляєшся, судитиме Боб.
— Боб? Чорношкірий суддя? Це була би найбільша дурниця з нашого боку. Гаразд. Судити буду я!
Він сів на пісок і спробував надати своєму обличчю поважного й урочистого виразу, що, правду кажучи, не дуже йому вдавалося. Своєю поведінкою він немов намагався переконати всіх, що вирок буде найсправедливішим у світі, хоч суд відбувається в безлюдній пустелі.
— Джентльмени, прошу всіх сісти в коло, — почав він виконувати свої обов’язки. — Ви будете присяжними. А ти, Бобе, ставай поряд зі звинувачуваними та охороняй їх. Ти — наш констебль!
Боб тугіше затягнув ремінь, на якому висіла шабля, і став біля полонених.
— Констебль, ми — вільні громадяни вільної країни, тому розв’яжіть звинувачених. Нехай убивці стануть перед Божим судом без пут на руках, тим більше, що незабаром ці шнурівки знадобляться нам для іншого — ми накинемо їх їм на шию, ги-ги-ги.
— Але містере Семе, — розгублено заперечив негр, — вони ж можуть утекти…
— Роби, що сказано, — перебив його Сем. — Втекти їм однаково не вдасться. Без зброї та коней вони далеко не втечуть. Наші кулі наздоженуть їх швидше, ніж вони зроблять десять кроків.
Злочинців розв’язали, і вони підвелися. Навіть без попередження Сема вони чудово розуміли, що втекти неможливо. Кожен із нас тримав по рушниці.
— Ти називаєш себе Вільямсом, — почав Сем. — Це твоє справжнє ім’я?
— Я не буду відповідати на ваші запитання, — з перекошеним обличчям уперто відповів грабіжник. — Злочинці не ми, а ви. Це ви на нас напали, тож судити слід вас.
— Роби що хочеш, хлопчику, це твоє право. Але я скажу тобі, що за законами прерії мовчання вважається знаком згоди. Отже, ти справді купець?
— Так.
— Доведи це. Де твої листи?
— У мене їх немає.
— Як хочеш, мій хлопчику, роби як знаєш. Але ти ж розкажеш мені, про що ви змовлялися цієї ночі, поки стояли на варті, правда?
— Ми не сказали один одному жодного слова.
— А ось цей чесний чоловік підкрався до вас і все чув. Відразу видно, що ви не вестмени, справжні досвідчені мисливці поводилися б обачніше.
— Це ми не вестмени? Тисяча чортів! Поверніть нам нашу зброю, і ми вам швидко покажемо, хто кого має боятися. Хто ви такі? Ґрінгорни, які напали на нас поночі, щоб убити й пограбувати!
— Не варто так дратуватися, сину! Зараз ти дізнаєшся, які ґрінгорни напали на вас і вирішили не вбивати відразу, тільки після суду. Ось цей чоловік спершу підслухав вас, а потім сам-один вклав на землю одним ударом кулака, та ще й так тихо, що ніхто цього не зауважив, навіть ви самі. Того, хто вміє робити такі речі, звати Вбивча Рука. А тепер уважно подивися на мене! Тільки той, кому індіанці з племені навахо відрізали вуха, має право називати себе Святим Вухом. Ми і є ті двоє, що наважилися без супроводу поїхати до Льяно-Естакадо. Правда й те, що ми викликали вчорашній дощ, бо хто ще міг би таке зробити? Невже ти колись чув, щоб тут ні з того ні з сього трапилася злива?
Як не дивно, але наші імена не справили на негідника сподіваного враження. Мабуть, Вільямс вирішив, що йому не слід нас боятися.
— Якщо ви справді ті, за кого себе видаєте, — сказав він, — то ми чекаємо від вас справедливості. Скажу вам правду. Колись я мав інше ім’я. Але ж і вас насправді звати не Вбивча Рука і не Святе Вухо. Міняти ім’я чи ні — це особиста справа кожного, злочину в цьому немає.
— Та тебе ніхто й не звинувачує в тому, що ти змінив ім’я.
— Тоді в чому ви нас звинувачуєте? Цієї ночі ми справді перекинулися кількома фразами про те, що декого слід убити, але хіба ми говорили, що вб’ємо саме вас? Хіба ми назвали ваші імена?
Спостереження за стадом. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.
— Так, імен ви не назвали, але ми однаково здогадалися про ваші наміри.
— Ваші здогади не є ні доказами, ні фактами. Суд посеред прерії — це гарна річ, але навіть такий суд може покладатися лише на факти, а не на припущення. Ми гостинно зустріли Святе Вухо й Вбивчу Руку, а вони замість подяки напали на нас і вирішили вбити. Якщо про це дізнаються, то всі мисливці від Великих Озер до Міссісіпі, від Мексиканської затоки до Каліфорнії скажуть, що ви не вестмени, а вбивці та грабіжники.
У глибині душі я мусив визнати, що негідник обрав правильну лінію захисту. Його слова настільки вивели з рівноваги Сема, що той схопився з місця.