Приблизно через сорок п’ять хвилин самотній вершник зник у густих заростях. Я пришпорив мустанга і поскакав за ним, але зробив таке коло, щоб не потрапити бандитові на очі, якщо йому раптом заманеться повернути назад і перевірити, чи не йде хтось його слідом. Я заглибився у хащі неподалік від того місця, де він зник. Якийсь час я їхав верхи, але врешті довелося спíшитися і продиратися крізь гілки. Незабаром я вибрався на невелику галявину з прохолодним чистим джерелом. Прив’язавши мустанга так, щоб він міг пастися й пити воду, втамував спрагу і сам. Потім я знову сів на коня й попрямував туди, де сподівався натрапити на слід вершника.
Незабаром я таки натрапив на сліди, а точніше — на безліч слідів. Між колючих кущів була наїжджена стежка, якою зовсім недавно проскакали кілька вершників. Виходити на стежку було небезпечно: десь неподалік міг сидіти вартовий, тому, щоб не підставлятися під кулю, я повільно поповз далі, пересуваючись від куща до куща.
Пробираючись уздовж стежки, я раптом почув голосне пирхання. Я спершу поповз на звук, але зразу ж застиг, немов закам’янілий: просто переді мною з-за куща стирчали дві ноги у високих кавалерійських чоботях. Це був вартовий, який спостерігав за стежкою. Помітити його раніше я ніяк не міг, але й він мене точно не зауважив. Я ступив кілька кроків назад, щоб відійти від нього, і вже через п’ять хвилин добре орієнтувався на місцевості.
Стежка вела мене до великої галявини, посеред якої росли густі кущі, оточені заростями хмелю, крізь гілки нічого не було видно. З кущів почулося пирхання коней. Обійшовши вартового, я знову попрямував уздовж стежки, впевнений, що вона виведе мене до табору. Так воно і сталося. Переді мною піднімалася суцільна стіна густого чагарнику, переплетеного гілками хмелю, крізь який до мене долинали людські голоси і кінське пирхання. Мабуть, там була велика галявина, де розбійники почувалися в безпеці. Однак скільки я не повзав довкола, так і не зумів знайти навіть вузької щілини, щоб хоч краєм ока подивитися, що там робиться. Ризикувати чи ні? Продиратися навпростець було небезпечно, але я таки наважився спробувати. Я зробив кілька великих стрибків і перетнув галявину, а на другому боці заховався там, де мене не міг бачити вартовий, бо між нами були кущі. Це було доволі безпечно, бо крізь кущі не було видно нічогісінько, і я ледь знайшов одне місце, де міг сам продертися. Потім я акуратно зрізав гілку і дуже повільно прибрав її; точно так само я зрізав другу, третю, четверту, і тепер внизу, при самій землі, утворилася щілина, крізь яку я міг не тільки бачити, що відбувається, але й просунути руку в разі потреби.
На галявині завширшки приблизно шістдесят футів стояло не менше ніж вісімнадцять коней, трохи далі височіла купа якихось речей, накрита шкурами бізонів; а на відстані витягнутої руки від мене сиділи й лежали на землі сімнадцять чоловік. Це була криївка бандитів, де вони зберігали крадене. Один з чоловіків якраз промовляв до решти, це був Вільямс, отже, це він відокремився від групи наших колишніх полонених.
Я чув кожне його слово:
— Напевно, це один з них, він підслухав нас. Він так ударив мене по голові, що я знепритомнів.
— Вас підслухали? — грізно перепитав інший чоловік у мексиканському костюмі, який свідчив про його високий ранг. — Ти придурок, Вільямсе. З тобою не можна мати діла. Тільки останній ідіот дозволить підслухати себе посеред Льяно-Естакадо, де навіть сховатися нíде.
— Не поспішай робити висновки, Капітане, — захищався Вільямс. — Коли ти довідаєшся, хто нас підслухав, то визнаєш, що перед ним і ти б не встояв.
— Я? Ти хочеш, щоб я пустив тобі кулю в голову? Мало того, що ти дозволив себе підслухати, ти ще й підставив голову під кулак. Тебе просто збили з ніг, як якусь дитину чи боягуза!
Обличчя Вільямса налилося кров’ю, на лобі напнулися жили.
— Ти знаєш, Капітане, що я не боягуз. Той, хто побив мене, впорався б і з тобою одним ударом.
Капітан голосно засміявся у відповідь.
— Розповідай далі!
— Навіть Патрік, а про його силу ти сам знаєш, недаремно його кличуть Двожильним, звалився без жодного звуку від цього удару!
— Патрік? Та в нього череп твердіший, ніж у бізона! Як же це сталося?
Вільямс докладно розповів усе, що з ним сталося, від зустрічі з нами і до нинішнього дня, коли ми їх звільнили.
— Придурку, я пристрелю тебе, як собаку! Я дав тобі чотирьох моїх найкращих людей, а ти не зміг упоратися з якимись волоцюгами! Ідіот! Ти повівся, як зеленоротий пацан, у якого ще немає сили у м’язах і який ще ховається під спідницею матері!
— Тисяча чортів, Капітане! Ти хоч знаєш, хто такі ці двоє, які назвалися Чарлі і Семом? Якби вони зараз з’явилися перед нами зі зброєю в руках, я думаю, що мало хто з нас зважився б захищатися. Це були Вбивча Рука і Святе Вухо.
Капітан схопився на ноги і закричав:
— Ти хочеш викрутитися і тому брешеш!
— Можеш розрізати мене на шматки, Капітане, але я кажу правду. Візьми свій ніж і вдар ним мене, ти знаєш, що я й бровою не поворухну.
— То ти кажеш правду?
— Так.
— Якщо це справді так, — замислено промовив Капітан, — то обидва вони повинні якомога швидше загинути. Ця парочка не заспокоїться, поки не знайде і не приріже нас.
— Вони нічого нам не зроблять, бо казали, що їдуть у Санта-Фе.
— Помовч, Вільямсе. Ти в сто разів дурніший за них, і то не сказав би їм, куди їдеш насправді. Я дуже добре знаю мисливців прерії та їхні звичаї. Якщо вони захочуть знайти наші сліди, вони знайдуть їх, навіть якщо ми літатимемо в повітрі. Нам слід бути готовими до нападу в будь-який момент. Запросто може бути, що й зараз хтось із них сидить десь поряд у кущах і підслуховує нас.
Коли я почув це, у мене по спині забігали мурашки. Але, на щастя, Капітан провадив далі:
— Я дуже добре знаю всі їхні штучки, бо цілий рік провів у товаристві знаменитого Флорімона, якого індіанці називають Ас-Ко-Лах, тобто Ведмеже Серце, від нього я наслухався, до яких витончених хитрощів вдаються мисливці. Запевняю вас, джентльмени, ці люди не збираються їхати в Санта-Фе і точно залишаться у своєму таборі до завтрашнього ранку. Вони чудово знають, що ваші сліди буде видно й завтра, а їхні коні мають відпочити перед далекою дорогою. На світанку вони підуть нашим слідом, сповнені нових сил та ідей, і хоча врешті-решт ми їх таки вб’ємо, вони теж встигнуть відправити на той світ з десяток наших. Кажуть, у Вбивчої Руки є рушниця, з якої можна стріляти тиждень, не перезаряджаючи її. Сам чорт змайстрував цю рушницю, а Вбивча Рука продав за неї душу. Нам треба напасти на них ще сьогодні ввечері, як тільки стемніє і вони ляжуть спати. Слава Богу, їх усього четверо, і більше ніж одного вартового вони не виставлять. Ти добре знаєш ту місцевість?
— Так, — відповів Вільямс.