— Звичайно. Варто мені показати папір з печаткою, і будь-який індіанець допоможе мені.
— Це дуже цікаво, сер. Покажіть мені, будь ласка, такий папір.
Вільямс зніяковів, але тут же спробував приховати це.
— Ви колись чули про таємницю листування? Я можу показувати ці папери тільки індіанцям.
— Я й не збирався читати їх. Та тільки мені здається, що вам ніколи не доводилося підтверджувати свою особу перед білими.
— Для цього мені достатньо моєї рушниці. Зарубайте це собі на носі!
Я зобразив на обличчі переляк і зніяковіло замовк. Сем хитро посміхнувся і підморгнув не мені, що могло би видати його, а своїй Тоні. Я відійшов до Бернарда Маршалла.
— Боб розповів мені, куди та з якою метою ви прямуєте, — звернувся я до нього. — Скажіть, поліція напала на слід убивці?
— Ні, жодних слідів не знайшли. Але мені здається, що вбивця був не один.
— А де тепер Аллен?
— У Сан-Франциско, принаймні звідти він прислав нам останні листи.
— Гаразд, отже, вам нескладно буде там його знайти. Ви надумали заночувати тут?
— Так, тут.
— Тоді я теж подбаю про свого коня.
Я розсідлав мустанга, насипав йому кукурудзи та стриножив. Сем зробив те саме для своєї старенької Тоні. Ми не перекинулися з ним ані словом: двоє мисливців, які прожили разом кілька тижнів, чудово обходяться без слів і по очах розуміють думки один одного. З Маршаллом ми також більше не розмовляли. Так минув день і почало смеркати.
— Чи не час розставити вартових, сер? — запитав я Вільямса. — День видався важкий, ми втомилися і хочемо спати.
Той негайно призначив вартових, але, що дивно, не довірив охороняти табір ні мені, ні Семові, ні Бернардові.
— Лягай коло них, щоб вони не могли перемовлятися, — шепнув я Бернардові.
Він здивовано подивився на мене, але послухався. Сем зрозумів мене й теж влаштувався поруч з іншими, тож розмовляти вони могли тільки коли стояли на варті.
Коні теж вляглися, бо для них не було пасовиська. Я ліг біля мустанга, примостивши голову йому на живіт, а замість подушки взяв сідло, зробив я це не просто так — розумна тварина попередила б мене про наближення людини.
Зійшли зорі, але після дощу між небом і землею висіла густа пелена туману, і світили вони не так яскраво, як зазвичай. Спочатку на варті стояли два купці — мешканці Півдня, а потім їх змінили Вільямс і наймолодший зі скупників хутра. Вони обходили табір кожен зі свого боку і, зустрічаючись, зупинялися на кілька хвилин. Імовірно, саме в цей час вони встигали перекинутися кількома словами. Я не бачив, чи справді чоловіки розмовляють між собою, але досвід життя у прерії настільки загострив мій слух, що мені й не треба було бачити. Слух підводив мене украй рідко, і я би дуже здивувався, якби цього разу раптом помилився. Дуже обережно я підповз до них. На щастя, поряд з ними стояв кінь Боба. Навряд чи негрові дали доброго коня, навченого попереджати господаря про небезпеку. І справді, спокійна тварина жодним звуком не видала мене.
Вільямс знову підійшов до іншого вартового, і я чітко почув:
— Я — його, а ти — негра!
Потім вони розійшлися, а я залишився чекати. Почутого було мало, щоб розгадати їхній план. Через кілька хвилин вони знову повернулися, і до моїх вух долетів тихий шепіт:
— Звичайно, їх теж!
Мабуть, ішлося про мене й Сема. Коли вони зійшлися знову, я почув:
— Не хвилюйся, один — слабосилий дідок, а другий — дурень.
Отже, вони вирішили вбити нас, хоч я й не знав за що. Коли вони знову зійшлися, почулося:
— Усіх трьох!
Тепер мова була про долю купців із Півдня. Фальшиві скупники хутра збиралися напасти на своїх супутників уві сні, і хоча нас було семеро проти п’ятьох, вони могли б убити нас, не діставши самі й подряпини.