— Мандруємо.
— З такою роботою людина ніколи не нудиться. Та й не перепрацьовує. Мабуть, ви людина заможна, якщо можете дозволити собі нічого не робити. Навіть ваша зброя коштує купу грошей.
Тут він помилявся. Зброя в мене справді була хороша, але, крім неї, я майже нічого не мав, хіба що кілька залишених вдома дрібниць. Однак його питання мені не сподобалися, ще більше мене насторожив хитрий чіпкий погляд. Цей чоловік повівся необережно, і, попри свою приємну зовнішність, не викликав у мене довіри, тож я вирішив уважніше придивитися до нього, а на його питання відповідати якомога ухильніше.
— Мені здавалося, що на Льяно-Естакадо всім байдуже, багатий ти чи бідний.
— У цьому ви маєте цілковиту рацію, сер, тут найдорожче — це життя, всього півгодини тому ми вже стояли однією ногою в могилі і врятувалися лише завдяки справжньому чудові. Такого тут ще не траплялося.
— Про що ви говорите, сер?
— Ну звичайно ж, про дощ. А вас він не захопив?
— Так, у нас теж пройшов дощ, ми самі його викликали.
— Викликали дощ? Ви? Що маєте на увазі?
— Ми так само, як і ви, теж стояли однією ногою в могилі і зрозуміли, що немає іншого виходу, як викликати хмару й грім.
— Ну ви вмієте розповідати байки! Але не думайте, що ми такі легковірні. Ви, мабуть, колись побували в штаті Юта, на Великому Солоному озері[17], і належите до Святих останнього дня[18]. Вони теж люблять розповідати щось таке, як оце ви зараз.
— Так, я й там побував, але до останнього дня не маю ніякого стосунку, бо живу днем нинішнім. Ви дозволите нам приєднатися до вашого загону?
— Звичайно. Тим більше, що ви знайомі з містером Маршаллом. Як ви зважилися удвох вирушити в подорож по Льяно-Естакадо?
Недовіра, яку я почував до Вільямса, спонукала мене прикинутися легковажним і недосвідченим.
— Для такої подорожі не потрібна особлива відвага. Дорога розмічена, тож перетнути пустелю не дуже складно.
— О, який ви герой! А вам ніколи не доводилося чути про стерв’ятників із Льяно-Естакадо?
— Хто це?
— Ну от бачите. Але краще про них зараз не говорити, щоб не накликати біди. Повинен вам сказати, що я б не здивувався, зустрівши в пустелі Вогняну Руку або Вбивчу Руку. Або ж когось такого спритного, як Священне Вухо, але ви?! Ви щось чули про цих людей?
— Можливо. Але не пригадую. А скільки нам ще доведеться їхати, поки ми не виберемося з Льяно-Естакадо?
— Днів два.
— І ми на правильному шляху?
— А на якому ж?
— Мені здалося, що віхи раптово повернули на південний схід замість південного заходу.
— Запевняю, це вам тільки здалося. Мене важко обманути, я знаю Льяно-Естакадо як свої п’ять пальців.
Мої підозри ставали сильнішими з кожною хвилиною. Якщо він і справді був настільки досвідченим, як говорив, то вже давно помітив би, що збився зі шляху. Тому я вирішив і далі прикидатися простаком.
— Чому ваша компанія посилає вас так далеко на південь? Я завжди думав, що на півночі хутра більше.
— Це ви дуже правильно зауважили! Але нас цікавлять не тільки хутра, а й шкури. Тутешні індіанці заготовляють на запас м’ясо бізонів, і в них можна за безцінь скупити тисячі дублених шкур.
— Он воно як. А я думав, що задля бізонових шкур не треба їхати аж так далеко. У резерваціях поблизу індіанських поселень їх можна купити скільки завгодно і теж недорого. До того ж купці, як мені казали, можуть не боятися індіанців. Це правда, що лист у конверті або будь-який папір із печаткою захищають від жорстокості індіанців?
— Так. Ми не тільки не боїмося дикунів, але навіть сподіваємося на їхню допомогу.
— Напевно, маєте з собою такі листи?
[17] Велике Солоне озеро — озеро на заході США, береги якого були безлюдною пустелею до 1848 року, коли туди прийшли так звані мормони і заснували місто Солт-Лейк-Сіті («Місто Солоного озера»), що нині є столицею штату Юта.
[18] Святі останнього дня, або мормони, — релігійна та культурна група, що сповідує релігію, яку заснував Джозеф Сміт 1830 року. Мормони вважають Америку новою «Землею обітованою», а індіанців — одним із юдейських племен.