— Як поїдемо? — запитав Сем.
— Повернімося до місця засідки, а вже звідти рушимо колами, щоб напасти хоч на якийсь слід.
— Але ж ми розділимося?
— Звичайно. У дорогу!
Однак усі наші пошуки були марні. Ранковий вітер розвіяв попіл, і як ми не старалися, не знайшли жодного відбитка.
— Ви бачили хоч щось, Чарлі? — запитав мене Сем, коли ми знову зустрілися.
— Ні.
— І я нічого не бачив. Чортів вітер, віє якраз тоді, коли цього не треба! Якби не той лист, я взагалі не знаю, з чого ми мали б починати.
— Час їхати на Ріо-Пекос!
— Гаразд, але спочатку я повинен повідомити червоношкірим, кому вони завдячують учорашніми «радощами».
І поки я відпочивав, розлігшись на насипі, він спритно орудував ножем, переходячи від мерця до мерця й залишаючи на кожному з них своє тавро. Він відрізав їм вуха і запихав у мертві долоні.
— Поїхали! — вигукнув Сем, покінчивши зі своєю жахливою справою. — До води далеко. Цікаво, хто легше витримує спрагу, моя Тоні чи ваш мустанг?
— Думаю, ваша Тоні. Я важчий за вас.
— Безумовно, Чарлі, ви важчий за мене, зате в моєї Тоні більше мізків, а це теж важливо. У тому, що Фредові Морґану вдалося втекти, немає моєї провини. Але в тому, що обидва вожді уникли смерті, винні ви, тільки ви. Тож не буде вам мого прощення, поки не допоможете мені зловити обох Морґанів.
Стерв'ятники Льяно-Естакадо[9]
Між Техасом, Нью-Мексико та індіанськими володіннями серед гір Озарк[10] у нижній і верхній Сьєрра-Гваделупе і на плато Ґвальпа лежить величезна і страшна частина країни, яку без перебільшення можна назвати Сахарою Сполучених Штатів. Високі пагорби відокремлюють її від верхів’я Пекос і витоків Ред-Рівер, Сабін, Тринідад, Бразос і Колорадо.
Пустельна одноманітність сухого розпеченого піску подекуди змінюється настільки ж розпеченими скелями. Після виснажливої денної спеки настає холодна ніч. Навіть зовсім невибаглива рослинність не може прижитися у цих проклятих Богом місцях. Тут немає ні оаз, ані кам’янистих ущелин із зеленню, по яких після дощу збігали б потоки води, а лише мертва одноманітність пустелі. Тут немає навіть переходу від укритих лісом гір до мертвої дикості пустелі, немає степу з чагарником і пожовклою травою, перед вами раптово з’являються позбавлені життя безкінечні піски. Всюди видно лише смерть у різних подобах, але однаково жахливу і нещадну. Тільки подекуди трапляється самотній мескитовий кущ[11] із поодинокими листками, немов вирізаними з твердої шкіри — як насмішка з людського ока, спраглого зелені. Але ще більше дивують народжені до життя невідомо якою силою сірі потворні кактуси, що десь вкривають величезні простори, а десь ростуть поодинці. Але ні мескитові кущі, ні кактуси не тішать око подорожнього. Ці рослини такі ж сіро-брунатні, як усе довкола, і такі ж потворні. Вони вкриті грубим шаром піску, і горе вершникові, чий кінь необережно залізе в ці зарості: тверді, як сталь, тонкі голки покалічать до крові ноги коня, переріжуть сухожилля, і нещасна тварина більше ніколи не зможе ходити. Господар буде змушений кинути тварину і добити, щоб вона не гинула повільною, болісною смертю.
Однак жахи пустелі не зупинили людину, і вона наважилася прийти сюди. Через пустелю пролягли дороги, що ведуть до Санта-Фе і до форту Юніон, вгору, до Пасо-дель-Норте, і донизу, до зелених прерій і багатих на воду лісів штату Техас. Але слово «дорога» має тут дещо інше значення, ніж у цивілізованих країнах. Тут іноді проїжджає самотній вершник, слідопит або розвідник, загін відчайдушних шукачів пригод або зграйка індіанців. Інколи в тиші чується скрип коліс: довгий караван фургонів, запряжених волами, повільно повзе вперед. Але дороги або залізниці, як у Люнебурґер-Гайде чи у Бранденбурзі[12], тут немає. Кожен тут поспішає своєю дорогою, поки впевнений, що рухається у правильному керунку. Вітер несе пісок, і вже через півгодини на землі не видно слідів копит і коліс. Люди, які зважилися заїхати в пустелю, самі вибирають шлях і тримаються потрібного напрямку за відомими лише їм прикметами. Що більше піску, то важче орієнтуватися, і незабаром уже навіть найдосвідченіше і гостре око не помічає навколо орієнтирів, тому дорогу позначають убитими в землю кілочками.
І хоч за розмірами ця пустеля не може зрівнятися ні з Сахарою, ні з Гобі, вона збирає криваві жнива значно частіше, ніж африканські та азіатські піски. Здається, що вона не може насититися, і що більше людських життів забирає, то більш жадібно і люто накидається на свої жертви. Висушені сонцем і вибілені піском покинуті розбиті фургони, сідла, скелети тварин і людей виникають на шляху й розповідають моторошні історії своєю нечутною для вуха, зате надто зрозумілою для ока мовою. У небі кружляють стерв’ятники, терпляче спостерігають за подорожнім. Вони знають, що не залишаться без здобичі.
Що ж це за пустеля? Їй дають різні імена англійською, французькою та іспанською мовами, проте всі вони походять від одного слова — кілок, дороговказ. Воно й не дивно: адже, як я вже сказав, всі дороги в пустелі позначені вбитими в землю кілками. Стейкед-Плейнз і Льяно-Естакадо — дві найвідоміші назви цього небезпечного місця.
Від гирла Ред-Рівер у напрямку до гір Сьєрра-Бланка їхали два вершники на смертельно втомлених конях. Нещасні тварини були вкрай виснажені, від них лишилися самі шкура та кості, а шерсть здибилася, немов пір’я у птаха, який ось-ось упаде мертвим. Спотикаючись на кожному кроці, коні повільно переставляли ноги, що раз у раз підгиналися, їхні копита потопали в піску. Їхні очі налилися кров’ю, сухі язики вивалювалися з рота, на них, попри спеку, не було ні краплі поту — в їхніх тілах не зосталося іншої рідини, крім загуслої від спеки крові.
Цими кіньми були стара Тоні та мій мустанг, а вершниками — я з Семом.
Уже п’ять днів ми їхали через Льяно-Естакадо, і за весь цей час жодного разу не побачили води. Дивлячись на змучених коней, я не раз думав про те, що варто було б завезти сюди африканських верблюдів. Мені пригадалися слова Людвіґа Улянда[13]:
Але сказане у вірші годі було виконати, бо вершники були так само безнадійно виснажені, як і їхні тварини.
Маленький худорлявий Сем немов ще більше висох. Він висів на шиї свого коня з відкритим ротом і до всього байдужим поглядом, важко було збагнути, яка таємнича сила все ще тримає його у сідлі. Мої повіки мов налилися свинцем, а горло пересохло так, що навіть найтихіший звук, здавалося, роздере його на шматки. Кров у жилах повільно перетікала розплавленим залізом. Я вже не відчував, а знав напевно, що не мине й години, як ми зомліємо, попадаємо з коней на землю й помремо від спраги, так і не отямившись.
— Води, — простогнав Сем.
Я підняв голову й мовчав, не знаючи, що відповісти. Раптом мій кінь спіткнувся й зупинився. Я підганяв його, смикав за вуздечку, але він не рушив з місця. Стара Тоні наслідувала його. Мабуть, сили в коней вичерпалися, і вони не могли йти далі.
— Злазимо, — прохрипів я. Нестерпний біль різонув горло. Здавалося, що губи, рот, горло й легені подряпані до крові тисячами гострих голок.
Я взяв мустанга за вуздечку й побрів уперед. Звільнена від ноші тварина слухняно рушила за мною. Сем тягнув за собою свою Тоні, але він був більш виснажений і ступав похитуючись, немов от-от звалиться на землю. Ми пройшли не більше ніж милю, як раптом я почув позаду себе важке зітхання, озирнувся й побачив, що бідолаха Сем лежить на піску. Його очі були заплющені. Я підійшов до нього й мовчки сів поруч. Не варт було витрачати сили на слова, бо слова не могли нас врятувати.
Так-от яким має стати кінець мого життя, якою буде мета моїх мандрів! Я спробував пригадати батьків і близьких, які залишилися в далекій Німеччині, але марно. Я намагався молитися, але не зумів згадати жодного рядка. Здавалося, мій мозок розплавився і кипить. Ми потрапили в пастку, в якій до нас опинявся не один мандрівник. Ніхто ще не зумів знайти з неї виходу.
[9] Льяно-Естакáдо — плато на півдні Великих рівнин США, складається здебільшого з вапняків та піщаників.
[10] Озарк — велике вапнякове плато в центральній частині США. Індіанців, корінне населення регіону, білі поселенці витіснили в XVIII–XIX ст.
[11] Мескит — рослина сімейства бобових. Мескитові дерева й кущі ростуть у засушливих регіонах Південної та Центральної Америки.
[12] Люнебурґер-Гайде, Бранденбург — північні регіони Німеччини.
[13] Улянд, Людвіґ (1787–1862) — німецький поет, науковець і громадський діяч.