— Дякуємо, але нам це ні до чого, бо ми збираємося виїхати з країни.
— А кому належать сьогоднішні трофеї? — запитав кондуктор.
— За законом прерії вся власність переможеного переходить до переможця.
— Переможці — це ми, тому маємо право забрати в індіанців усе. Ходіть сюди, джентльмени, всі трофеї наші. Кожен з нас має отримати щось на згадку про сьогоднішню битву.
Сем підвівся, підійшов до кондуктора впритул і вимовив:
— Сер, покажіть мені червоношкірого, якого ви вбили!
У кондуктора забігали оченята.
— Як мені вас розуміти?
— А так і розумійте! — заревів розлючений Сем. — Усі речі убитих особисто вами індіанців належать вам, але всього решти краще не торкайтеся!
— Семе, не псуйте їм насолоди, — шепнув я йому. — Нам же все це не потрібне.
— Якщо так кажете, то чорт із ними, нехай грабують трупи, — поступився Сем і, повернувшись до кондуктора, додав: — Але не смійте доторкнутися до скальпів, їх ви не заслужили!
— Он там, у чагарнику, — втрутився я, — лежить тіло вбитого залізничника, заберіть його й поховайте. Це ваш обов’язок.
Вони, ясна річ, виконали мою вказівку. У мертвих індіанців забрали все цінне. Білих покійників завантажили в потяг, і після короткого прощання поїзд рушив, набрав швидкості й незабаром зник у темряві. Через кілька хвилин ми вже не чули навіть перестуку коліс. Ми з Семом залишилися самі у величезній тихій прерії.
У таборі. Монтана, прибл. 1912 рік. Фото Роланда Ріда.
— Що тепер, Чарлі? — запитав Сем.
— Спати, — відповів я.
— Ви думаєте, індіанці не повернуться сюди після того, як наші сміливі друзі поїхали геть?
— Думаю, ні.
— Шкода! Але я би здивувався, якби Фред Морґан не зробив принаймні спроби відшукати свого коня й дорогоцінних камінчиків.
— Сумніваюся. Хіба можна знайти коня, який утік у прерію від пожежі? Крім того, він уже знає, що тут, окрім героїв залізниці, є люди, з якими впоратися не так легко й від яких слід триматися подалі.
— Але ж він упізнав мене так само, як я його, тож і йому неодмінно захочеться подарувати мені кулю або застромити ніж під лопатку.
— Побачимо. Але принаймні до ранку нам нічого не загрожує. Для певності ми можемо трохи від’їхати вбік від полотна, щоб нас точно ніхто не потурбував уві сні.
— Гаразд, тоді вперед!
Ми сіли на коней, від’їхали приблизно милю від залізниці на північ, загорнулися в наші ковдри і лягли спати.
Я дуже втомився і заснув майже відразу. Крізь сон мені здалося, що я чув стукіт коліс поїзда, але так і не прокинувся.
Коли я розплющив очі, вже починало світати. Сем сидів поруч, його обличчям розпливлася широка задоволена усмішка: він курив одну із сигар, подарованих уночі кимось із пасажирів.
— Доброго ранку, Чарлі! Сьогодні я справді відчуваю різницю між справжнім тютюном і тим зіллям, яке ви готуєте під сідлом. Закуріть і ви сигару, а потім поїдемо далі. Від сніданку наразі доведеться відмовитися, поки ми не знайдемо води.
— Мусимо знайти, бо й наших коней треба напоїти. Але поки я буду насолоджуватися сигарою, то хай і мій кінь трохи радощів зазнає.
Я зняв пута з коня і сів коло Сема, щоб із не меншою, ніж у нього, приємністю закурити справжню сигару.