— Можливо, тут ми знайдемо підказку, де нам його шукати?
Я відкрив один гаманець, потім другий. Світло від багаття освітило їх, і я з подивом вигукнув:
— Дивіться, Семе! Це самоцвіти, справжні самоцвіти! Алмази! У наших руках неймовірне багатство. От тільки звідки вони тут? Як могли коштовності потрапити в гаманець ватажка розбійницької зграї? Точно, що не могло це відбутися законно, тож ми просто зобов’язані повернути коштовності справжньому власникові.
— Справжні діаманти? — перепитав Сем майже байдуже. — Ще ніколи в житті мені не випадало тримати в руках такі дорогі уламки земної кори.
Я простягнув один із гаманців Семові.
— Це бразильські алмази. Подивіться, як вони виблискують навіть при світлі багаття.
— Гм! Які дивні істоти люди. Адже це звичайне каміння, навіть не шматок пристойного міцного металу. Правда, Чарлі?
— Це вугілля, Семе, не більше ніж вугілля!
— Та мені байдуже, вугілля це чи кокс. Навіть мою стару рушницю я не віддам за жменю цих камінчиків. Що ви збираєтеся робити з ними?
— Поверну власникові.
— І хто це?
— Ще не знаю, але незабаром з’ясую. Таке багатство не може зникнути безслідно й без галасу. Про це, напевно, давно написали всі газети.
— Маєте рацію, Чарлі, з завтрашнього дня підписуємося на всі газети Сполучених Штатів.
— Може, і не доведеться. Огляньмо ще ці папери.
Сем кивнув, і я розгорнув пакет. Усередині були карти території Сполучених Штатів, Мексики, Канади і лист, де було написано:
Дата, зазначена після назви міста, була відірвана, тому ми могли тільки здогадуватися, коли був написаний лист. Я прочитав його Семові уголос.
— Тисяча чортів! — вигукнув Сем. — Все сходиться, його сина звати Патрік. Саме цих двох і не вистачає мені, щоб зробити дві останні зарубки. Я вже багато років ганяюся за ними. Повторіть, будь ласка, назву тих двох гір.
— Скеттл-Пік і Хед-Пік.
— Ви знаєте, де це?
— Приблизно. Мені якось довелося їхати з Санта-Фе на плато Орган, а оскільки я поспішав і не хотів зіткнутися з сірим ґрізлі в Сьєрра-Бланка, то повернув саме туди.
— То ви бували на Ріо-Пекос?
— Ну, звичайно.
— Чудово. Отже, ви — саме та людина, яка мені потрібна. Хоч ми мали їхати в Техас і Мексику, та тепер доведеться взяти трохи правіше. Я збирався туди лише тому, що сподівався відшукати там цих людей, але тепер, коли вони самі призначають мені побачення, я був би дурнем, якби не полетів до них на крилах «любові». Уявляю, як вони зрадіють, коли побачать Сема верхи на старенькій Тоні. Ви поїдете зі мною шукати слід Фреда Морґана?
— Звичайно. Я мушу з ним поговорити, адже тільки він один знає, кому належать коштовності.
— Тоді сховайте їх надійно і ходімо подивимося, що там поробляють люди з потяга.
Кондуктор виставив вартових, як я йому й радив. Робочі снували по шпалах, відновлюючи шлях. Частина пасажирів бездіяльно сиділа на насипі та спостерігала за роботою. Решта перев’язувала поранених і ховала вбитих. З усіх боків за нами спостерігали, не наважуючись перервати нашу розмову, а коли ми піднялися на насип, нас оточили, дякували за допомогу і запитували, чи можуть нам чимось допомогти. Вони явно розуміли ситуацію краще за кондуктора. Я попросив їх продати нам трохи свинцю, пороху, тютюну, хліба й сірників. Кожен миттю приніс щось із власних запасів, ніхто і слухати не хотів про гроші, які я їм пропонував.
Час ремонтних робіт був недовгим, і незабаром робітники вже збирали інструменти, а до нас підійшов кондуктор і запитав:
— Ви поїдете з нами, джентльмени? Я радо відвезу вас, куди накажете.
— Дякуємо, сер, але ми залишимося тут, — відповів я.
— Як собі хочете, я не наполягаю. Ви, звичайно ж, розумієте, що мені доведеться доповісти про те, що трапилося, і я неодмінно розповім і про вашу допомогу, тож можете сподіватися на винагороду.