— Я бачу, у вас дві рушниці.
— Так. Велика стріляє кулями, а менша — звичайний дробовик.
Я вже був навчений і возив мої занадто помітні рушниці в закритих чохлах, щоб за ними мене не впізнавали. Занадто багато легенд розповідали про штуцер і флінт роботи майстра Генрі з Сент-Луїса.
— Ну ви й дивак! Навіщо тягати з собою дві рушниці, якщо є дубельтівки з одним дулом для куль, а другим — для дробу?
— Це правда, але я звик до своїх старих.
— А що збираєтеся робити на Ріо-Пекос, містере Джонсе?
— Нічого особливого. Кажуть, що там спокійніше, ніж тут, і дичини більше.
— І ви повірили? Навіть не мрійте, що апачі дозволять вам полювати на своїх землях! Тут у вас забрали хутра і пастки, а там знімуть скальп. Вам конче туди їхати?
— Зовсім ні.
— Ну то їдьте з нами.
— З вами? — удавано здивувався я. — У Маґворт-Гіллз?
— Так.
— А навіщо?
— Не знаю, чи маю право сказати вам. Що ви про це думаєте, Клаю і Саммере? — звернувся він до своїх супутників.
Вестмени перезирнулися, потім той, кого називали Клаєм, відповів:
— Містер Сантер заборонив нам розповідати про це, але потім звелів знайти побільше відповідних людей. Роби, як вважаєш за потрібне.
— Добре, — погодився з ним Ґейтс. — Думаю, що коли містерові Сантеру потрібні ще люди, то ми маємо право взяти з собою містера Джонса. Маєте трохи часу?
— Більше, ніж мені хотілося б, — відповів я.
— І ви не зв’язані ніякими обіцянками?
— Ні.
— Чи не хочете взятися до дуже прибуткової справи?
— Чому б і ні? Я не проти заробити, а якщо справа вигідна, то не розумію, чому відмовлятися? Однак я хотів би знати, у що вплутуюся.
— Зрозуміло. Нас просили тримати язик за зубами, але у вас дуже чесне обличчя, і мені здається, що ви не можете бути негідником.
— Можете мені повірити. Я — людина чесна.
— Сподіваюся, що так воно і є. Так ось: ми їдемо в Маґворт-Гіллз по золото.
— По золото! У самородках?! — вигукнув я. — Та хіба в Маґворт-Гіллз знайшли хоч крихту золота?
— Тихіше! Я бачу, моя пропозиція вам сподобалася.
— Але звідки там самородки? Хто вам сказав?
— Містер Сантер.
— Він їх бачив?