— Так. Але я радий, що хоча би сам лишився живий.
— Охоче вірю. Останнім часом команчі не залишають жодного білого живим.
— А хіба кайова не такі самі, як і команчі?
— Ще гірші.
— І ви зважилися на подорож їхніми володіннями?
— Ми їх не боїмося, нас вони не зачеплять. Наш товариш, містер Сантер, — друг вождя кайова.
Сантер! Почувши це ім’я, я здригнувся, ніби мене вдарило блискавкою, і насилу зберіг на обличчі маску байдужості. Ці люди знали Сантера! Того самого Сантера, який підло вбив батька Віннету Інчу-Чуну і його красуню-сестру! Саме за Сантером багато років полював Віннету, але так і не зумів наздогнати його й помститися за смерть близьких.
— Цей Сантер — такий впливовий чоловік? — обережно запитав я.
— Ми так думаємо. У всякому разі, серед кайова. Але скажіть, будь ласка, ви не збираєтеся зійти з коня? Починається вечір, а ви, мабуть, хотіли б переночувати ближче до річки, щоб напоїти свого коня?
— Боюся, що… Ви ж самі сказали мені, — прикидався я, ніби вагаюся, — що не слід довіряти незнайомим людям.
— Ми не вселяємо вам довіри?
— Зовсім ні, але ви запитали мене, хто я такий, а самі так і не назвалися.
— Не турбуйтеся, зараз ми все розкажемо. Ми — вестмени, й живемо з полювання. Мене звуть Ґейтс, це — містер Клай, а третій із нас — містер Саммер. Ви задоволені?
— Цілком.
— Тоді — або приєднуйтеся до нас, або їдьте собі далі, як вам хочеться.
— З вашого дозволу. Словом, я буду почуватися впевненіше коло вас.
— Ну звичайно! З нами ви будете в безпеці. Одне ім’я Сантера захистить нас від червоношкірих.
— Хто він, цей Сантер? — розпитував я, поки спішувався.
— Він справжній джентльмен. Ми будемо дуже вдячні йому, якщо він виконає свою обіцянку.
— А як давно ви з ним знайомі?
— Ми познайомилися з ним кілька днів тому у форті Арканзас. Чому ви про нього питаєте? Ви зустрічалися з ним раніше?
— Що ви, містере Ґейтсе! Навіщо розпитувати про знайомого?
— Це правда.
— Просто ви сказали, що його ім’я захистить вас, а якщо вже я опинився у вашому товаристві, то сподіваюся, що й мене воно захистить!
— Ви маєте рацію. Сідайте і пригощайтесь. Я бачу, їжі у вас небагато.
— Трохи м’яса.
— У нас більше. Тож якщо вам не вистачить власних запасів, ми поділимося.
Спочатку я вирішив, що вони — волоцюги, які нишпорять по прерії в пошуках здобичі. Але тепер, придивившись до них уважніше, готовий був повірити, що вони — люди чесні, звичайно, за мірками Дикого Заходу, де вимоги не надто суворі. Поки ми вечеряли м’ясом, вони геть безцеремонно розглядали мене з ніг до голови, поки нарешті Ґейтс, що, як мені здалося, привласнив собі право говорити від імені інших, не сказав:
— То кажете, що у вас забрали хутро і пастки? Шкода. Як же ви збираєтеся жити далі?
— Візьмуся за полювання.