Доброзичливі поселенці намагалися якось розважити мене, але всі їхні старання були марними. Минуло кілька днів, поки я нарешті оговтався й почав допомагати їм. Я працював до знемоги, і важка праця допомогла мені. Я все ще не міг змусити себе розмовляти з людьми, але до мене вже повернулися сили, і я знову став тим, ким був до цього жахливого нещастя. Я знову міг дати добру пораду іншому і простягнути руку допомоги.
Так тривало два тижні, а тоді я сказав собі, що довше мені залишатися в новому селищі не можна. Заповіт Віннету кликав мене до Наґґет-Ціль, де ми колись поховали Інчу Чуну та його доньку. Крім того, я вважав своїм обов’язком заїхати в пуебло на річці Пекос і самому розповісти апачам про смерть знаменитого вождя. Звичайно, такі новини поширюються у прерії миттєво, і чутка про смерть Віннету, напевно, випередила б мене, але, як друг і брат покійного, як один із вождів апачів, як свідок загибелі Віннету, я мусив зробити це. Поселенці більше не потребували моєї допомоги, тим більше, що Волкер залишався з ними.
Я попрощався зі своїми новими друзями й покинув селище верхи на своєму жеребці, який встиг добряче відпочити. Хтось інший на моєму місці, мабуть, намагався б зустріти на своєму шляху якомога більше людей і заїхати в якомога більшу кількість місць, але я не хотів нікого бачити і прагнув лише повної самоти, тож вибрав для своєї подорожі цілковито безлюдну дорогу.
Мені вдалося не перестріти нікого аж до того місця, де Бівер-Крік впадає в Норд-Канейдіан. Там на моєму шляху опинився вождь команчів То-Кей-Хун, з рук якого свого часу нам дивом вдалося вирватися. Поки ми з Віннету на півночі билися з племенами сіу, команчі знову вийшли на стежку війни, і То-Кей-Хун повів сімдесят воїнів на могили вождів на священній Жовтій горі, щоб вислухати там передбачення шаманів. Дорогою команч зумів захопити в полон кількох білих мандрівників і збирався поставити їх до стовпа тортур, хоча нещасні не зробили йому нічого поганого. Довелося мені втрутитися в події і звільнити бранців. Однак історія порятунку бранців не пов’язана з Віннету, тому скажу лише, що я відпровадив переляканих білих до кордону з Нью-Мехіко, де їм більше не загрожувала небезпека, а потім поквапився на південний схід, щоб найкоротшим шляхом дістатися до Наґґет-Ціль і виконати останню волю покійного друга.
Мій шлях вів мене через володіння команчів і кайова, і якщо перші ставилися до мене, м’яко кажучи, не дуже добре, то другі по-справжньому ненавиділи і вважали смертельним ворогом усього племені, відколи моя куля зробила калікою їхнього вождя. Але я був обережним й уникнув небажаних зустрічей. На березі Норд-Канейдіан я несподівано натрапив на відбитки кінських копит, які вели в тому ж керунку, куди їхав і я. Поміркувавши, я вирішив поїхати цим слідом, щоб перевірити, кого зустрів на своєму шляху, і вже потім думати що робити. Я не хотів зустрічатися ні з білими, ні з червоношкірими, але й не прагнув робити великий гак, щоб уникнути зустрічі.
Вершників було троє, проїхали вони тут приблизно за годину до моєї появи, а через якийсь час я знайшов місце, де один з них спíшився, щоб підтягнути попругу. Відбитки ніг, взутих у чоботи, не залишали сумнівів, що це був білий чоловік; навряд чи він зважився б подорожувати разом з червоношкірими, тож я дійшов висновку, що всі троє вершників були білими.
Отже, не було потреби ховатися від них, а якщо нам доведеться перетнутися, то я зовсім не мусив подорожувати разом з ними. Рухалися вони не поспішаючи, і через зо дві години я вже побачив їх серед пагорбів.
Сутеніло, і я вирішив переночувати біля річки. Білі попереду мене зникли за кущами на березі, а коли я вибрався на відкритий простір, то побачив, що вони знімають збрую з коней. Я придивився: коні в них були хороші, озброєні подорожні теж були непогано, але вони не викликали в мене довіри.
Моя раптова поява злякала їх, однак, помітивши, що я один, вони відповіли на моє вітання і вийшли мені назустріч.
— Ну і налякали ж ви нас! — звернувся до мене один з них.
— У вас нечисте сумління, джентльмени, що ви такі полохливі? — відповів я питанням на питання.
— Ну що ви! Сумління не заважає нам спати. Але Дикий Захід — не найкраще місце для прогулянок. Коли раптово з’являється незнайомець, рука в цих місцях мимоволі тягнеться до зброї. Дозвольте запитати, звідки ви їдете.
— З Бівер-Форк.
— А куди?
— На Ріо-Пекос.
— Тоді вам їхати далі, ніж нам. Ми їдемо лише до Маґворт-Гіллз.
Маґворт-Гіллз! Цим словом білі називали ті самі гори, яким апачі дали ім’я Наґґет-Ціль. Навіщо туди прямували ці троє? Я ж теж збирався туди. Чи варто мені їхати разом з ними? Це мене насторожило.
— А що це за місце? — запитав я.
— Не так далеко звідси. Дуже гарна місцина. Там у горах росте багато полину. Звідти й назва. Але там можна знайти не лише полин, а й інші речі.
— Що саме?
— Про такі речі не годиться говорити, бо й вам теж відразу захочеться в Маґворт-Гіллз.
— Замовкни! — гримнув на нього інший незнайомець. — Що ти говориш?
— Вибачте, я сказав те, про що думав. А хто ви такий?
Його слова справили на мене враження, і я вирішив залишитися з ними і з’ясувати, чи не полюють вони за золотом апачів. Тому я відповів на питання обережно:
— Простий мисливець.
— Мисливець — це добре. А як вас звати? Чи ви приховуєте своє ім’я?
— Звичайно, що ні. Я не маю причин нічого приховувати. Мене звати Джонс.
— Рідкісне ім’я! — посміхнувся один із них. — Боюся, що мені навіть не вдасться відразу запам’ятати його. А де ж ваші сильця і капкани?
— У мене їх забрали команчі разом зі здобиччю два місяці тому.
— Не пощастило.