— Невже не розумієте, що я намагаюся вам пояснити? Придивіться до того, як містер Сантер звик діяти. Його звички в майбутньому можуть бути для нас дуже небезпечними.
— Небезпечними? Нісенітниця!
— Уявіть собі, що ми вирушаємо в Маґворт-Гіллз, знаходимо там скарби, а потім…
— Ділимо їх між собою, — скоромовкою вставив містер Ґейтс.
— Ділимо, але як? Скільки, на вашу думку, повинен отримати кожен із нас?
— Звідки можна це знати? Для цього спершу треба побачити, що там лежить.
— Але й тоді ви не будете знати, скільки отримає кожен, бо я впевнений, що містер Сантер забере собі левову частку, а нам виділить стільки, скільки сам захоче.
— Ні. Цього він не зробить. Тут ви помиляєтеся!
— Не думаю.
— А я думаю. Ділити будемо порівну, ніхто не отримає більше, ніж інші! — твердо вимовив містер Ґейтс.
— Навіть Сантер?
— Навіть він.
— Це він вам так сказав?
— Не лише сказав, а й дав слово честі, а потім ми потиснули одне одному руки.
— І він в ту мить, мабуть, мав благородний вигляд?
— Звичайно. Це найблагородніша людина з усіх, кого я зустрічав.
— А ви — трійця найлегковірніших дітей з усіх, кого я зустрічав.
— Чому?
— Бо ви вірите в такі обіцянки.
— А чому б не вірити?
— Мені справді пояснити вам, чи ви вже самі зрозуміли?
— Поясніть.
— Якщо людина здатна вбити за кілька злитків золота, то значить, що вона дуже жадібна. Тож навряд чи така людина схоче ділитися з вами.
— Але ж то були червоношкірі!
— Але вони нічого поганого йому не зробили! І навіть якби вони були білі, він теж не вагався би й убив їх!
— Гм! — недовірливо сказав Ґейтс.
— Мало того, я припускаю, що Сантер пообіцяв вам таку ж частку, яку збирається взяти й собі…
— І він дотримає свого слова, — перебив мене Ґейтс.
— Звичайно, дотримає, але тільки тому, що й так дістане все назад.
— Ви хочете сказати, що він потім нас пограбує?