— Спершу я куплю шкапу на станції, а потім виберу в дикому табуні найкращого мустанга і зловлю його.
— Ви такий хороший наїзник, що можете об’їздити мустанга? І звідки ви знаєте, що на Вінд-Рівер будуть табуни диких коней?
— Хіба ви не знаєте, що в цей час стада бізонів і мустангів перекочовують на північ?
— Отже, ви й вершник неабиякий. А як стріляєте?
— Хочете влаштувати мені іспит? — засміявся я.
— Щось на зразок іспиту, — підтвердив він із серйозним обличчям. — Я роблю це з певною метою.
— Можу я дізнатися, з якою?
— Трохи пізніше. Спочатку ви покажете мені, як стріляєте. Принесіть вашу рушницю.
Звичайно, я міг відразу ж сказати йому, що я — Вбивча Рука, і поставити його на місце, але він мене дуже тішив, тому я мовчки підкорився, піднявся у вагон і взяв свої загорнуті в ковдри рушниці. Пасажири, які здалеку спостерігали за нами, тієї ж миті підійшли й оточили нас. Американець, особливо із заходу, ніколи не втратить нагоди подивитися на змагання зі стрільби.
Коли я розгорнув ковдру, товстун здивовано вигукнув:
— Тисяча чортів і одна відьма! Та це справжній штуцер майстра Генрі! Скільки в ньому зарядів?
— Двадцять п’ять.
— Ого! Я про таке й не чув! Боже, як я заздрю на вашу зброю!
— Але мені більше подобається флінт, — відповів я, розгортаючи другий згорток.
— Відразу видно, що ви нічого не тямите в зброї, якщо віддаєте перевагу новенькій, блискучій від мастила рушниці, — глузливо промовив товстун. — Я сам волію старі, іржаві й перевірені.
— Чи не хочете ви подивитися на клеймо майстра, сер? — зупинив його я, простягаючи йому карабін.
Він кинув погляд на висічене клеймо і підстрибнув з подиву.
— Вибачте, сер, — вимовив він розгублено, — це зовсім інша річ. Флінти з таким клеймом можна перерахувати на пальцях. Мені навіть казали, що сам Вбивча Рука має такий. Але як до вас потрапив цей шедевр зброярської майстерності? А може, клеймо підроблене? Напевно, так і є, бо не дуже схоже, щоб ваша рушниця часто стріляла.
— Ну то випробуймо її. Куди мені стріляти, сер?
— Спершу зарядіть!
— Немає потреби. Вона заряджена!
— Ну тоді стріляйте он у того птаха на кущі.
— Він занадто далеко! — зауважив хтось із пасажирів.
— Подивимося, — відповів я.
Коли я витягнув з кишені окуляри й поволі, дуже обережно одягнув їх на ніс, обличчя товстуна розпливлося у широкій посмішці.
— Ха-ха-ха! Німецький продуцент книг збирається подорожувати в окулярах?
Інші теж засміялися, а я цілком серйозно запитав:
— Чому вам так смішно, панове? У людини, яка тридцять років просиділа над книгами, ясна річ, псується зір. Але краще стріляти влучно в окулярах, ніж промазувати без них.
— Все абсолютно правильно, сер. Але я хотів би подивитися на вас, коли ви зіткнетеся з червоношкірими! Поки ви будете протирати й одягати окуляри, з вас десять разів встигнуть зняти скальп. Дивіться, ви навіть птаха не встигли застрелити, він уже полетів!
— То пошукаймо якусь іншу ціль! — заявив я так само незворушно, як і перед тим.