На зеленому острові (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Увели нового короля до урочистої залі, посадовили його на королівський престол, надягли йому корону. Потім почали до нього підходити вельможа за вельможею, вітали його й цілували йому лапу. Коли ж підступив перший візир,— то король поглянув лихим оком на його лукаве обличчя, загарчав й висмикнув у нього з рук лапу. Всі присутні визнали те за відзнаку немилості.

Господар землі і вод посидів ще якусь хвилину спокійно, але потім на вдивовижу всіх почав шматувати на собі одіж. Державні мужі посхиляли голови, бо ж не велено дивитись на короля, коли він витворяє щось неслушне (тим більше про те не можна говорити!)

Тим часом керівник вірних зліз із трону, пішов поміж візирами, що покірно полягали на землю ниць, і почав їх обнюхувати. Біля великого візира він спинився, кілька разів докладно його обнюхав, а потім кинувся на нього та й ну його тягати за бороду. З того всі присутні зрозуміли, що того візира присуджено до смерті. Негайно перед палацом його було повішено, а вкупі з ним і всіх його дядьків, бо то вже був такий звичай, коли в немилість попадав якийсь міністр.

Коли ж побачив народ той перший вчинок короля,— то вихваляв і величав його,— бо й справді перший візир був великий негідник, зловживав довір’ям попереднього короля й немилосердно обдирав підданців. Тим то люди по тій пригоді страшенно полюбили Тираса Першого, молились за нього Аллахові по мечетях, співали про нього славні думи, а по всіх школах було вивішено його портрета.

Але ж слуги та прислужники королівські мали з ним чимало клопоту. Не хотів він одіжі й ніяк не давався, щоб на нього одягали шати. Були так само не задоволені з нього й візирі: жодного з них не кликав він до свого столу, мовчав на всі їхні запитання, не видавав ніяких наказів чи законів. Коли часом зоставалися одчинені двері з його упокоїв,— він прокрадався до пекарки і там, забувши всяку гідність, вештався поміж холопами й обгризав кістки. І мусили вони замикати його в палаці.

Не зацікавило його ні трохи, коли якось до його прийшов господар палацу й промовив:

— Королю королів, час тобі вже йти послухати музики!

Він нічого не відповів, а шугнув у куток, де углядів черевика, й почав його смачно жувати.

Коли ж міністри побачили, що король мало дбає про свою владу, намислили вони керувати країною замість нього по своїй власній волі. Спочатку їх утримувало побоювання того, що сталося з великим візиром, але згодом вони таки змовилися й виписали данину з народу на свою користь. Отже люди загули:

— А королів підпис? Де він?..

І ніхто нічого не платив.

Швидко все це набридло самому королеві. Не мав він волі, не смів ходити ні до кухні, ні до стайні. Слуги однімали у нього кожного черевика, на якому він міг насталити свої зуби. Так само не мав він рідного собі товариства: дуже за тим нудьгував й частенько з сумом поглядав на замкнені двері.

Все те помітив один хитрий козачок, пішов до смутного, самотнього старого короля та й каже:

— Мій пане! Міг би я тобі чимсь пособити. І ти мав би з того втіху, та й я, може, на тому щось зароблю й для себе.

— Гаразд,— відповідає король.

І розповів йому козачок все, що мав на мислі, а далі й говорить:

— О, мій пане! Коли ти згоден вчинити мені свою ласку, то я зоставлю одні двері в палаці не причиненими.

Король пообіцяв йому добру нагороду; і так воно й сталося, як той юнак казав.

Вранці другого дня в королівському замку була велика метушня. Шукали короля й у пекарні, і в стайні, а коли вже й по тих найулюбленіших ним місцях його ніде не було,— всі переконались, що він їх покинув. Був тоді плач та смуток по всій землі, але ж, позаяк ніхто собі й помислити не міг, щоб якось-то народ спромігся жити без короля,— то покликали знову Гасана Справедливого, щоб він панував над народом Пророковим.

Коротка була доба керування Тираса Першого, але ж люд заховав у своїй вдячній пам'яті й до сьогодні той час, бо ж тоді не було ні податків, не було й війн, не було гонитви за дичиною, під час якої витолочували лани хліборобські...

От таке моє оповідання. Коли приїдете до землі Самаркандської,— запитайтесь лишень, коли той народ був найщасливішим,— і вам скажуть:

— Горенько наше! — Тоді, як пес був у нас королем!..

І до сьогодні дуже там шанують всіх псів, бо ж ніхто напевне не знає, чи не походить той або інший собака з королівського роду...

ПІЗНО

Нещастя живе не тільки по вбогих халупах; оселяється воно й по містах, і в палацах. В тому добре переконалася принцеса Міленка за кілька літ свого життя.

Про це я й маю вам розповісти...

Її батька називали «Король-Добряк». Але-ж слова «Добряк» вживали не зовсім поважно. Потихеньку посміхалися, коли те слово промовляли, бо, по правді кажучи, воно більше говорило про слабодухість та викликало ніякове здивування. Можна гадати, що та добрість була дійсно до вподоби лише королівським міністрам та зацним шляхтичам. І ті пани доповняли королівську добрість своєю злістю, його слабодухість — своєю жорстокістю, його безголів’я — своїм хитрим єхидством. Тим то, коли увільнялась якась висока посада при королівському дворі й довший час не знаходилось на неї людини, то міщани й селяни гомоніли проміж себе:

— Королівські радники не можуть знайти досить нікчемної пройди, щоб закликати його до свого почесного товариства!..

Говорили так і терпко сміялися з того жарту...