— Ну, добре. Тоді починаймо війну... Але ж загине багато людей!?..
— За Вітчизну солодко вмирати!
— Ви також підете вмирати за Вітчизну?
— Коли буде треба — до останнього чоловіка!
— Але ж поки що зостанетесь зо мною вдома?
— А як же? Хто ж без нас порядкуватиме подіями?!
— Ну, добре. От тільки я не знаю... не знаю я...
— Непевність в перемозі — злочин проти Батьківщини.
— Та захисти вас, Боже, коли ви таке подумали! Я сумніву не маю, але ж, зрештою, що ж я знаю?.. Коли вже так повинно бути, то яка ж на те рада? Я за те тільки...
— Ось грамота.
— Ну, гаразд, оце маєте мій підпис; нехай уже! Але ж хто за те...
— Божа воля!..
Почалася війна. Обидві сторони воювали завзято, воювали увесь час, але ж нарешті прийшли знову до короля Добряка його міністри.
— Треба миритись, королівська милость!
— Чому?
— Не можна без жалю та жаху дивитися на тисячі людських трупів, що гинуть в бойовищах.
— А я ж про те говорив!
— Ваша ясновельможність! То, виходить, ви нам не довіряєте?!
— Ну, ну! Що бо ви?.. Я ж — нічого, я — тільки так, взагалі...
— Умови не дуже важкі...
— То, виходить, що вони становлять нам умови?
— Так, вони.
— Я собі міркував, що переможці — ми...
— Одже-ж...
— Гм...
— По тих умовах суперечку можна скінчити шлюбом вашої доньки з їхнім принцом, а держави будуть злучені докупи, під їхньою владою.
— Так ото на те треба було покласти стільки тисяч людей?
— Божа воля...
— А що ж я на старість?..
— По заслуженій праці солодко відпочинуть...