На зеленому острові (збірка): читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Дуже мені шкода, що ти мусиш померти. Але ж я того змінити не можу, бо ж пан король великою присягою заприсягнув, що першу голову, яку здибає на цім полі, обітує богам.

А король тільки головою киває на тую мову:

— Так, так; заприсягнув, зобов'язався присягою!..

Юрко отетерів. Але вже його з бичка стягли, спутали й припнули до кінського сідла.

Підплигує Юрко на коні, шпак на сосні свистить, сурмачі грають, бубни б'ють,— тільки Юрко вже не співає.

В'їхали в село. Собаки гавкають, мало не казяться; гірські люди з роззявленими ротами дивляться на незвичайний похід. Всі дивуються, що б то таке Юрко учинив, що його ведуть на ретязі. А місцевий староста ще й гукає:

— А що? Чи я ж не казав, що нічого путнього з цього хлопчиська не вийде!?

Коли це Юркова ненька кинулась за походом; плаче, ридає, ошаліла з розпуки та одчаю, слізьми умивається:

— І куди ж це тебе ведуть, моя дитино? — побивається сердешна.

А як вже почула, що хотять відрубати йому голову,— то так заголосила; молить, короля за ноги хапає:

— Ясновельможний королю! Нащо ти відбираєш у мене єдину дитину, підпору моєї старості? Змилуйся, пане милостивий!..

Король розпачливо оглянувся.

— Не слід тобі, паніматко, так побиватись,— відповів один з близьких до нього панів,— пан король дав величну обітницю.

— Отож-то, учинив я велику обітницю; нічого вже не можна зробити, паніматко! — промовив й король.

— Навіть пан король нічого не може тобі допомогти, хоча й болить його серце з твоєї біди,— сказав знову той пан.

— Так, так; не можу тобі допомогти, хоча й болить моє серце,— сумним голосом виводив король і собі, й поїхав далі побіля зомлілої вдовиці. Тільки вже сусіди відтягли її, непритомну, з-під конячих копит.

А похід поїхав собі далі, на другий кінець села, що, мов гадина, повилося понад узгір’ям; поїхав далі до столиці, щоб там з учтою офірувати богам обіцяну голову...

Дарма чекав дідусь Юрка на Кам'яному Полі. Чекав, чекав, вже й сонце почало на відпочинок за ліс сідати, а Юрка все немає.

— Що ж це таке з тим хлопцем трапилось? — сам собі старий міркує. Та й подався на село до Юркової неньки. Почувши, що сталося, попрохав все якнайдокладніше йому розповісти; вислухав спокійно, нічого не нарікав; мовчить, тільки головою покивує та міркує. Потім узяв ґерлиґу та враз і пішов собі геть.

— Зостаньтесь бо у нас, дідусю,— умовляла його заплакана вдова.— Куди йдете на ніч?

Але ж він на те не пристав й швиденько відійшов. Тільки пішов не вгору — до лісу, а — долиною, помандрував селом. Коло кожної хатини нападали на нього пси-дозорці: коли один проводжав його шаленим гавканням аж до другої оселі, то враз відтіль вискакував другий. Так він і перейшов усе село, ні на що не зважаючи. І хто б таки звертав увагу на собаку, коли поспішає, щоб виконати добре діло?!..

Цілу ніч не спинявся, але ж, як треба було спускатися все з гори в долину — то йшов добре. І коли встало сонце з рожевої постелі, то побачило воно його далеко на білому, рівному битому шляху.

— Ну, ну! Докажіть ще свого, мої старі ноги! — міркував дідусь, коли вже углядів на обрії місто із зубчастими мурами, сотки веж та шпилів.— Отак, хлопче! Хотів ти побачити столицю, стільки тією думкою тішився, ну, от тепер і побачив. А хто б сказав, що й я знову буду на неї дивитись? — думав старий.

Над брамою маяли прапори; будинки було прикрашено ялинками та квітками, по вулицях повно люду, мов велика річка пливе. Всі міщани дуже тішились, сподіваючись урочистого свята перемоги, під час якого буде віддано богам обіцяну молоду голову. Розмовляли про те, що видалась така добра година на свято, хіба що трохи парко, але ж з-за такого дива можна й не зважати на спеку...

Дідусь слухав ті розмови й згадував, як там, в горах, стара мати рве на собі сиве волосся та ламлє з горя натруджені руки; однак не гнівався він на тих людців, лише усміхався, усміхався лагідно з людської глупоти.

Людська хвиля донесла його на площу. Там було розставлено військо чотирьохкутником, посеред якого стояв високий поміст. Було то не звичайне підвищення, але чудово оздоблений поміст обітований, помальований червоною фарбою, з широкими сходами нагору, килимами вистеленими. А там, нагорі, на престолі сидів король зі своїм почотом.

— Пусти мене туди в осередок, вояче; мушу щось негайно розповісти королеві,— підлещувався дідусь до одного вусатого вояка.

— Тю на тебе! Та як же так можна?! — відповів вояк,— я на те не насмію, старче, бо не велено туди нікого пускати.

Пішов старий до другого — та сама відповідь. Та вже, коли обійшов мало не всіх, побачив одного молодого вояка з ласкавим обличчям.

— Гей, юначе! Не хотіли мене там пропустити до середини, а я мушу справді негайно про одну річ короля повідомити. Послухай сюди! Піди лишень сам до пана короля, бачиш, по отих сходах нагору, та й скажи йому, що коли не хоче він взяти на душу гріха великого, то нехай трішки зачекає з своєю обітницею.