— А ви?
— Влади обох земель зливаються докупи.
— Слава Господові! — Ото буде добра злука!..
— Ваша ясновельможність!..
— Ну, та вже добре. Однак не хотів би я бути в шкурі тих молодят... Мілено, Міленко! Та Мілен-ко-о-о-о!..
— Що ти хочеш, тату?
— Буде у нас весілля.
— Цікаво подивитись! А кого ж ти береш?
— Тю-тю на тебе! Чи ти не здуріла? Та хіба ж то я?..
— А хто ж тоді? Я принаймні нічого не відаю.
— Так за те я відаю!.. Підеш заміж за сусідського короленка! От що!..
— Хто ж то тобі, таточку, такого наплескав? То ж цілковита неправда! Я, відколи жива, то з ним же а-ні, ні... То все якісь наклепи, так собі, з вітру!..
— Е, те-те-те!.. Казна-що плетеш! Жодних наклепів! Це — умова миру! Так зробили міністри!
— Міністри? Та яке ж їм до того діло?.. Я що до них маю?..
— Ну годі вже! Ми того не тямимо, вони самі знають, що краще. Годі бо, не плач по дурному, а готуйся. Тут, брате, сльози не поможуть ні тобі ні мені. Коли не хочеш кепсько скінчити війну, то мусиш, мусиш і мусиш!.. Божа воля!.. Яка ж на те може бути рада?!..
— А, чортяка б їх забрав, отих дряпіжників!..
— Що бо ти, дитино моя, говориш?!..
— Ну, да! — Дряпіжники, дряпіжники, дряпіжники...
— Мовчи, дівко! Хочеш мене зовсім знищити, чи як?..
— Вас? Та хіба ж ви не король?
— Ну, король! — Я те знаю, що — король, але що ж мені з того?..
— Гидко мені все оте. Ліпше я була б народилася дочкою дроворуба, ніж оце так мені віддаватись...— І хряпнула зі злости дверима...
Але король тільки рукою махнув:
— Бабські витребеньки!.. Однак таки вона піде, як побачить, що непереливки...
І справді, Мілена віддалася, стала королевою, але ж королевою, ще більш безщасною, як була принцесою...
Так зненавиділи вони з чоловіком одразу один одного, що навіть не помогло й те, як народився їм гарнесенький синочок Ладислав... Хатні сварки все збільшувались, аж поки нарешті привів собі король нову жінку а Мілену з семилітнім хлопчиком вигнав і з палацу, і з своєї землі. Взяла вона з собою трохи грошенят, трохи їсти, й подалася в дорогу — у світа, покинута всіма й усім...
Довго блукала вона, аж поки не прибилася до землі, де панував король «Пізно». Було про нього відомо, що має він добре серце й хороші намисли, але ж звичайно про все вирішує пізніш, як того дійсно треба. От через те й звали його так дивно.
Королева Мілена дійшла аж до королівського двору. Ніхто б і не впізнав по її та синовому вбранні, що вони з королівського роду.
Сіли вони при дорозі й доїдали свій убогий обід,— коли це зненацька розчинилася замкова брама й на баскому коні по дорозі до лісу виїхав король. Коли він наблизився до неї, то Мілена закричала:
— Змилосердуйся, пане! Порятуй мене! Сталася страшна кривда!..