Солодкий смак сльози, або Тепер я знаю, що живу…: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Майя вагітна? Не може бути! О, Господи Небесний! Якщо Матвій дізнається — розірве її на шматки. Треба щось терміново робити», — наче бджоли роїлися в голові думки.

Похапцем накинула пальто, побігла у поліклініку. Домовилася з лікарем про огляд дитини. Тоді примчала до школи, забрала доньку з уроків, потягла до гінеколога.

Майя й справді була вагітна. Орієнтовно дванадцять тижнів.

— Ми кохаємо одне одного, він нікуди не поїде, ми одружимося, — ридала донька. — Прошу, не убивай мою кровиночку, — благала, цілуючи материні руки. — Якщо Богдан не захоче, я все одно любитиму малюка.

Та мати була невблаганна. Записала Майю на аборт. У визначений день буквально притягла до лікарні, дала кілька ляпасів і заштовхала у кабінет лікаря.

Благо хоч Матвій тоді у термінове відрядження поїхав. Ні про що не здогадався.

Ніна чекала у коридорі більше години.

— Ну от і все, — зітхаючи повідомив лікар, коли закінчив і вийшов з кабінету. — Зараз вона під наркозом. Операція тривала відносно довго, бо робили все акуратно, щоб дівчинка в майбутньому ще могла народжувати.

— То народжуватиме? — запереживала мати. — Із цим проблем не буде?

— Народжуватиме, — криво усміхнувся ескулап. — Проблем не має бути.

Відтоді Майю наче підмінили. Ходила чорна, як нежива. З матір’ю спілкувалася холодно. Слухняно виконувала батьківські накази й зовсім не сперечалася. Як тільки закінчила університет — відразу переїхала у власне помешкання. Роками приходила додому лише заради батька. Стосунки з ненькою відносно налагодилися лише торік на його похоронах. Ніна не витримала й при всіх упала на коліна перед дочкою. Благала прощення. Ніхто не розумів, за що. Майя потеплішала. Пробачила… Відтоді часто навідує матір.

Ніна Володимирівна помітно хвилювалася. Ось-ось має пролунати дзвінок у двері. Кілька разів перевірила, чи все поклала на стіл. Наче все.

— Привіт, мамо, — раптом почула у коридорі голос доньки. — Чого двері не зачиняєш? Ти не диви, що то власний будинок. Собаки ж немає. Будь-хто може зайти.

— Ой лишенько, а хіба не зачинила? — запереживала Ніна. — Стара вже, голова не пам’ятає, — посміхалася, обіймаючи Майю.

— Це тобі подарунок, вітаю, — простягла невеличку коробочку, коли сіли за стіл з донькою.

— Мамо, тобі гроші дівати нікуди? — суворо Майя. — Що там?

— Глянь, — майже прошепотіла Ніна, наче всередині, якась святиня була.

Іменинниця обережно відкрила коробочку. Там на золотому тоненькому ланцюжку красувався маленький хрестик з розп’яттям.

— Це не звичайна натільна прикраса, — відразу пояснила мати. — Мені його на замовлення привезли з Єрусалиму. Над ним прочитана молитва про сім’ю. Незаміжня жінка, яка його вдягне — обов’язково закохається, матиме законного чоловіка і дітей.

Майя закотила очі й важко зітхнула.

— Ти хоч сама віриш у те, що говориш, мамо? — замість подяки запитала і якось байдуже кинула коробку в сумочку.

— Даремно ти так, — сумно опустила очі Ніна Володимирівна. — Сила Божа велика…

— Якщо ми вже заговорили на цю тему, — витираючи рота серветкою, почала Майя. — Хочу, щоб ти знала. Я прийняла рішення. Планую народити дитину.

Ніна важко проковтнула сльози й глянула на дочку.

— Це добре, — несподівано схвалила почуте. — Я благословляю тебе. Нехай Бог допоможе.

— Ти, напевно не зрозуміла, — іронічно усміхнулася Власова молодша. — Я не збираюся заміж…

— Усе я зрозуміла… — витираючи очі, одповіла мати.

— Не соромитимешся? — саркастично і якось здивовано продовжувала провокувати матір на власний осуд. — Я ж при такій посаді. Що відповідатимеш, коли люди питатимуть звідки у тебе онуки?

— У мене давно могли бути твої онуки, — винувато, крізь сльози прошепотіла Ніна Володимирівна.

— Так, — важко проковтнула слину Майя. — Моїй дитині вже було би двадцять три роки. Страшно уявити… Доросла людина…