Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Ну, мама була вдома. – Ґрейсі вказує на полицю, де лежать пружинки для волосся з «Милою поні», в яких заплуталося волосся. – Візьми оці, – каже вона.

– Спробую, – кажу я, – але знаєш, я не дуже вмію робити зачіски.

– Редлі, у тебе все гаразд? – питає вона в мене. Я розділяю волосся на проділ, намотую на палець і роблю гульку, зав’язавши її гумкою.

– Звісно, гаразд, – кажу я. – А чому ти питаєш?

– Бо в тебе сумний вигляд, і втомлений.

Застигнувши на мить, я дивлюся на сестру – половину її неслухняного волосся закручено в гульку, половина стирчить, ніби в неї на голові вибухнула макаронна фабрика.

– Ну, звісно, мала. Я ж підліток. Сумувати входить у мої обов’язки. Сьогодні після школи навчу тебе переживати екзистенційну кризу.

– Круто! – Очі Ґрейсі широко розплющуються.

– Готово, – кажу я, милуючись своєю роботою. – Ти схожа на божевільну принцесу Лею.

Вона стає навшпиньки й дивиться в дзеркало.

– Мені подобається, але я хочу зачіску, як у тебе. – Ґрейсі повертається, простягаючи руку й торкаючись моєї виголеної скроні.

– З мамою стався б серцевий напад, – кажу я їй, скривившись, і вона гигоче.

– Редлі, можна пограти на барабанах після школи?

Відчиняються двері маминої кімнати, і я бачу в шпарину, що вона спала на ліжку, а не в ньому. Тата не видно.

– Ти готова, маленька? – Мама посміхається Ґрейсі, теплі очі, ніжний голос, але я знаю, що почувається вона фігово, бо не пам’ятає, що було вчора. – Розумничка.

– Редлі мені допомагає. – Ґрейсі гордо всміхається до мене.

– Дякую. – Мама не дивиться на мене. Треба вже змиритися з фактом, що мама спілкується зі мною тільки шпильками, але все ж мені болить. Як болить і те, що ніхто, крім Ґрейсі, не помітив учора моєї відсутності.

– Тато знову рано пішов? – питаю я, ловлячи її погляд, коли вона стоїть у дверному отворі – волосся скуйовджене, учорашній макіяж розмазався по обличчю. – Інколи мені здається, що він переїхав і просто забув нам повідомити.

Бачити, як перекошується її обличчя, хоча вона й намагається це приховати, – моя винагорода. Бачити, як її кляті очі наповнюються сльозами, а кутики рота опускаються. На захист мами скажу: принаймні вона намагається приховати свої страждання й лють від Ґрейсі. Принаймні коли твереза.

– Давай, – каже вона Ґрейсі. – Іди взувайся.

Я чекаю, поки мала зникає з поля зору, щоб поговорити з мамою.

– Учора ввечері вона заснула в шкільній формі.

– Я знаю, – огризається у відповідь мама. – Їй хотілося поспати у формі, і я подумала: «А що тут такого, вона ж просто маленька дівчинка, врешті-решт».

– Мам, ну ти ж сама знаєш, що це не правда. Годі вдавати, що все добре, це нечесно щодо неї.

– А чому ти думаєш, ніби щось не добре? – питає вона в мене, і очі її розширюються від злості.

– Тому що ти відрубилася ще до того, як Ґрейсі повечеряла, – кажу я. – Нічого не добре, мам, усе… – Я не можу знайти слово, щоб закінчити речення.

Вона гримає дверима, зачиняючи їх.

– А ти не думаєш, що моє життя й без того важке? Я займаюсь будинком, поки твій тато займається своєю інтрижкою, приходячи тільки для того, щоб йому випрали одяг. Я намагаюся захистити Ґрейсі від оцього огидного дещо, – вона вказує на мене. Це я – огидне дещо. – Що воно важке й без твоїх спроб розповісти мені, що я погана мати? Подобається тобі це чи ні, сонечку, але іншої матері в тебе немає. І поки ти живеш під моїм дахом, проявляй хоч трішки поваги.

Її вказівний палець тицяє мені в обличчя небезпечним колючим знаряддям.

На частку секунди я замислююся, а може, взяти її за руку й сказати: мамо, ну будь ласка, я люблю тебе, я сумую за тобою, я так хвилююся про тебе і те, що ти робиш із собою, і мені самотньо й страшно, і ти потрібна мені. Будь ласка, дозволь мені тобі допомогти. Будь ласка, допоможи мені. Бо я хочу це сказати, бо саме так мало закінчуватися те речення. Але натомість спалахують іскри, мене охоплює лють, і я відчуваю до неї не любов, а ненависть.