Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Це Наомі. Жодних сумнівів.

Цей список пісень було створено двадцять другого серпня. Після того, як Наомі зникла. І раптом я нарешті все розумію.

Ч0рний М!сяць – не хлопець Наомі. То і є Наомі. Але нащо вигадане ім’я? Чому не можна було зв’язатися з нами? Принаймні сказати, де вона? А втім, якщо… я перечитую назву пісні. «Знайди мене, доки не втратив».

Фейкова сторінка Наомі – це якесь безглуздя.

Якщо тільки вона не потрапила до пастки, де – вона знала – за нею постійно спостерігають. Якщо тільки це не була відчайдушна спроба зробити все, щоби привернути нашу увагу, не привертаючи уваги.

Якщо тільки їй не було страшно. Беру телефон і набираю Аш.

– Що? – Вона відповідає після першого гудка.

– Ти не повіриш, – кажу я.

18

Не спалося. Не вдалося заснути після всього, що відбулося, ніби великий карнавальний оркестр усе ближче й ближче до мене, все гучніше й гучніше.

Всю ніч просперечалися з Аш.

– Треба повідомити поліції, – здавалося мені.

– Навіщо? – каже вона. – Для них всього лише неповнолітня втікачка, яка завантажила пісні на музичний сайт. Подумаєш. Ні, ми цього не робитимемо. Принаймні поки я не розберуся з Ч0рним М!сяцем. Якщо то була Наомі, якщо їй потрібна була допомога, вона знала б, що я її шукаю, і лишила б інші підказки.

– Якщо то була Наомі і їй була потрібна допомога, то чому вона просто не надіслала листа або повідомлення? Чи не сіла на автобус? Чому вона просто не приїхала додому?

– Ось тому ми й не розкажемо поліції, – сказала Аш. – Бо вони такі ж тупі, як і ти. Зустрінемося в школі.

І вона від’єдналася.

Відбуваються такі дивні речі, що мені здається, зовсім немає сенсу йти до школи. Натомість мені хочеться навідати Ней і запитати в неї, що сталося, – ото й усе, чого мені хочеться. Але я не можу.

Також Аш сказала мені, що Ней даватимуть заспокійливе ще принаймні дві доби, що вчора ввечері лікарі відвели Макса й Джекі в бік і сказали: «Взагалі-то ми очікували швидшого одужання, ми намагаємося не тримати пацієнта в штучній комі довше, ніж кілька днів. Що довше вона лишається в такому стані, то ймовірніше, що ушкодження мозку будуть незворотними або ж вона взагалі не одужає. Ми думаємо, вам треба приготуватися до найгіршого».

Отак просто вона повідомила мені це, монотонно й прямо. Ніби це відбувалося не в реальності, і тепер мені теж так видавалося.

Тож я встану й піду до школи, бо, чесно, я не знаю, що ще робити.

– Ти вдягнула чистий одяг? – питаю я в Ґрейсі, заходячи на кухню й застаючи її за мискою «Шоко попс». Вона оглядає свою зім’яту форму й знизує плечима.

– Давай, мала, – кажу я, беручи її за руку й ведучи нагору. – Знайдемо тобі хоча б чистий светр.

На щастя, він знаходиться, як і свіжа футболка, тож я допомагаю їй розстебнути вчорашню форму, сказавши, що почекаю в коридорі, поки вона поміняє трусики. Вона дуже швидко виходить із кімнати, і я не знаю, чи вона не полінувалася, але не думаю, що це дуже важливо, коли тобі сім.

– А що було вчора ввечері? – питає вона, коли я веду її до ванної вмитися й почистити зуби.

– Тобто, що було? – ухильно відповідаю я. Мені здавалося, що ніхто не помітив, що мене не було вдома. Старий татів гребінець знайшовся на полиці за старими напівпорожніми пляшечками різних зволожувачів, які мама купує й кидає за тиждень. Дивно знайти його тут, запилюжений і досі із волоссям, ніби якийсь релікт. Ніби він дійсно забув, що тут живе.

– Я шукала тебе, – каже Ґрейсі. – Мама заснула, і я зробила собі кашу й пішла до тебе, щоб пограти на барабанах, але тебе там не було. І ніде не було, я шукала.

– Чорт, – кажу я, намагаючись дати ладу її густому кучерявому рудому волоссю, на тон світлішому за моє, завдяки чому її можна назвати мідною білявкою.

– Чорт, – погоджується Ґрейсі, і я пирскаю від сміху.

– Мала, пробач, у мене був важкий день, захотілося провітритися. Не треба було лишати тебе саму.