Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Стоячи там, перед облупленими зеленими дверима свого будинку, піднісши ключі до отвору, я знаю напевне лише одне – я не хочу заходити всередину. Татової машини перед будинком немає, знову. Радіо «Гарт» кричить на весь голос у вітальні, і десь усередині Ґрейсі надуває довкола себе бульбашку, яка допомагає їй вижити в цьому всьому. Я знаю, що мені слід зробити: мені слід зайти в будинок, привітатися із сестрою, побути з нею й дати їй хоч трохи нормального життя, але що, як у мені цього немає – немає нормальності?

Якщо зараз я туди зайду, мама буде ще твереза, можливо, вона зможе дивитися на мене, можливо, навіть так, як дивилася, коли мені було стільки ж років, скільки зараз Ґрейсі, – ніжно посміхаючись і широко розплющивши очі, ніби все, що я роблю й кажу, – диво. А можливо, побачивши мене, вона насупиться й очі її затуманяться, і все на світі, з цим їй важко стикатися на тверезу голову, стане моєю провиною. І правда в тому, що це боляче. Мені дуже боляче, коли вона так на мене дивиться, бо мені її не вистачає. Дуже-дуже.

Тож я не відчиняю дверей. Натомість заштовхую шкільний портфель у густі кущі між нашим будинком і сусідським, дістаю десятку, якої мені мало вистачити на тиждень і запихаю в кишеню разом із проїзним квитком. Потім розвертаюся й біжу.

17

Не уявляю, куди йду, що я насправді роблю, – просто хочу бути там, де я – не я, а тому біжу щосили, поки в легенях не починає пекти, а піт не заливає очі. Озирнувшись, я бачу, що мене занесло до станції «Воксгол», тож тепер я точно знаю, що робити.

Я сідаю в метро та їду до Юстону, поки мене не викидає до ескалатора на станцію, запруджену зомбі-людьми, де я тупо витріщаюся на табло відправлень, чекаючи на якийсь знак як на керівництво до дії. Я проходжу крізь людей, маневруючи так і сяк у нерухомому натовпі, і опиняюся на Еверсголт-стрит.

Звідки прямую в Камден.

За минулий рік ми з друзями часто бували в Камдені. Колись, пару років тому, це місце видавалося важливим та екзотичним, недосяжним місцем музики та свободи, і дістатися туди означало взагалі кудись дістатися. Та, пам’ятаю, коли ми вперше збиралися туди з Лео, Роуз та Наомі, мені було дуже страшно й здавалося, що з нами станеться щось жахливе: ми загубимося, нас викрадуть, наколять наркотиками й ми прокинемося пограбовані й побиті, в човні посеред каналу… але потім ми таки поїхали, і все було зовсім не так, як у моїй уяві.

То була пастка про туристів, заставлена прилавками, де продавали яскраві тимчасові татушки та оригінальні капелюхи, і де було повно тематичних пабів і людей, які блукали туди-сюди в пошуках безлицих сувенірів, які повезуть назад у своє нудне буденне життя. Таких самих людей, як я.

Після цього усвідомлення в мені ожили могутність, дорослість, обізнаність, і тепер уже нічого в Камдені: ні його засипані сміттям вулиці, ні його напхані людьми паби – більше мене не лякало, і що найкраще – поїздка туди без нікого.

Бо в Камдені ніхто не дивиться на малого рудого підлітка з наполовину зголеним волоссям, кульчиком у носі та ще чотирма у вусі. Мій вигляд тут заледве дотягує до дивного. Тут можна просто видихнути й бути собою, і всім начхати, хто ти є.

Я зливаюся з натовпом незнайомців і виокремлююся з нього, і мені подобається те, що тут ніхто мене не знає, і те, що нікому на світі не відомо, де я. У повітрі запах пива й сигарет, шум машин і вибухи сміху. Я знаходжу шлях до підвального бару під назвою «Джин Бас» – місця, в якому докладають багато зусиль, щоб воно було аж настільки похмурим і занедбаним. Біля станції «Воксгол» до мене раптом дійшло, що сьогодні там відкритий мікрофон, і раптом усе стало на свої місця. Сьогодні я, зазвичай людина соціально недолуга, біла ворона, заходжу до бару не вагаючись, тому що тут я ніхто, тут я не вирізняюся, тут мені можна бути мною.

Відчуття таке, ніби дорогою сюди в мою кров уже всотався алкоголь, ніби мене огорнуло серпанком крутості.

Чувак на вході не зупиняє мене, і коли я замовляю на барі колу, бармен заледве дивиться на мене.

Ще рано, немає навіть шостої, і коли я перевіряю свій телефон, то виявляється, що тут не ловить сигнал, ніхто мене тут не потурбує.

Поступово бар наповнюється людьми: кілька музикантів, купи їхніх друзів, – аж поки справжній натовп не відтісняє мене разом із теплою ніякою колою до стіни. Я притуляюся до сірої непривітної стіни, схрещую руки та чекаю на перший виступ. Це дівчина з гітарою, бо майже завжди це дівчина з гітарою і майже напевне наступною теж буде дівчина з гітарою. Вони талановиті, вони вміють грати й співати, і їхні голоси, що вплітаються в гітарний передзвін, навіть трохи заспокоюють, але всередині в мене нічого не зрушає з місця, у них немає й частки потужності й наповненості, яку показує Роуз, коли видирає серце мелодії котрійсь із наших пісень. Але в якомусь сенсі сьогодні це не має значення, це не важить так багато, як можливість бути тут, роздивлятися публіку, в якій хлопці та приятелі дівчат з гітарами гупають ногами й кричать на знак підтримки.

Коли світло вмикається і музика ллється з динаміків, мені не хочеться рухатися, натомість хочеться, щоб півсантиметра коли на дні склянки ніколи не закінчувалися, а те життя, яке чекало на мене, коли я все ж доп’ю колу, зникло.

– Я спостерігала за тобою.

Я підстрибую, коли одна з дівчат, які сьогодні виступали, раптом говорить до мене. Невидимість поглинула мене майже повністю, тож мені вилетіло з голови, що коли люди дивляться, то можуть мене бачити. Вона виступала десь посередині, Данні Гевен: довге пряме темне волосся до талії, бліда, майже біла шкіра, віночок татуювань навколо стегон. Старша за мене на кілька років і вища.

Часом я думаю, чи трапиться колись зі мною той стрибок зросту, який усі вже пережили.

– Трохи моторошно, – кажу я, криво посміхаючись. Зрештою, тут я вам не друзяка Редлі, тут я – дехто кмітливий і сміливий, людина, яка сама собі режисер.

– Так, пробач, дійсно, так і вийшло, ага? – Вона сміється, вона вважає, що те, що я кажу, – дотепно. Вона торкається свого волосся, потім шиї, а я стежу за тим, які сліди лишають кінчики її пальців. Невже ця гарна дівчина дійсно фліртує зі мною? Та це взагалі неможливо.

– Я щойно помітила, що ти весь вечір на самоті, – каже вона, посміхаючись. – А я була з приятелями і дивилася на тебе із заздрістю. Щоб уміти бути без людей, потрібна сміливість.

– А може, у мене просто немає друзів, – посміхаюсь я, і чорт, тепер уже я фліртую з цією дівчиною. Умить я стаю легендою. Якщо зараз вона розвернеться та втече, це не матиме жодного значення, і саме це збуджує мене – трепет, який я відчуваю, перевіряючи удачу на міцність.

– Закладаюся, у тебе купа друзів, – каже вона. – Упевнена, ти користуєшся популярністю. Мені подобається, який ти маєш вигляд.

Її рука зачіпає мою, вона підходить ближче, її парфуми солодкі, як ваніль.

– Слухай, ми збираємося до клубу. Хочеш піти?

– Я не можу, – кажу я, нащось власноруч позбавляючи себе шансів наступним реченням: – Мені завтра до школи.

Редлі, ти довбане трусло.