Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Ну, можливо, тоді ти унікальна у своєму роді шістнадцятилітня людина, – каже вона. – Добре, давай покінчимо з тим відео. Я готова до великого плану.

Не встигаю я натиснути «знімати», як телефон Роуз дзижчить у моїх руках. Повідомлення з незбереженого номера. Я читаю текст на мініатюрі, не встигнувши зупинитись.

– Альо! – каже Роуз та вихоплює в мене телефон.

– Хто це, Роуз? – питаю в неї. – З ким ти зустрічаєшся? Це Маз?

– Господи, Редлі, пригальмуй! Я трохи позависала з тим хлопцем із Сент-Пола, ми просто розважалися, знаєш, нічого серйозного. Очевидно, він у мене закохався.

Вона завагалася лише на мить, але все ж завагалася. Роуз бреше мені про хлопця? Навіщо? Навіщо їй брехати людині, якій вона все розповідає? Вона відповідає на повідомлення з ледве помітною усмішкою, щічки в неї червоні. Цей хлопець їй подобається.

Мої груди сповнюються люті, я вдягаю шкарпетки й кеди, проклинаючи шнурівки.

– Куди ти йдеш?

– Мені час, кажу ж. Я поспішаю до Ґрейсі.

– Будь ласка, Редлі. – Вона витріщається на мене. – Ну це ж усього три хвилини. Пробач, добре? Не розумію, чого ти так нервуєшся. Це просто хлопець із театрального табору, куди мене відправив тато. Він, очевидно, божеволіє від мене, а я, очевидно, вже втратила інтерес. Будь ласка, не сердься на мене. Ну що я можу зробити, якщо я сексуальна сирена.

Вона жартує, але мені не смішно. Якби то був якийсь хлопець з театрального табору, мені було б начхати. Але якби то був «якийсь хлопець», вона читала б його повідомлення вголос і показувала б мені їхню стрічку в «Снепчаті», щоб ми разом пореготали.

– Я не серджуся, – кажу я. – Я хвилююся.

– Хвилюєшся, – пхикає вона. – Чорт, Редлі, ти ж мені не тато. А зараз можемо ми, будь ласка, зробити це відео?

– Гаразд, – кажу я, знову беручи до рук її телефон. – У тебе п’ять хвили, не залажай.

Я спостерігаю за тим, як Роуз фокусується на камері телефону, говорячи з нею так, ніби пліткує з найкращою подружкою, якщо, звісно, не брати до уваги, що в неї такої нема. Я дивлюся, як вона сміється, як сяють її очі, як розкриваються її губи, коли вона проводить цей свій іронічний майстер-клас із візажу; і вона кмітлива, й розумна, й приречена на успіх. Я згадую, як вона сьогодні вранці прийшла до школи – так ніби ця школа належала їй. Як вона робила кожен крок, ніби завойовує світ. І мені подумалося, що, хоча вона й має такий вигляд, ніби ніхто й нічого не може завдати їй болю, насправді ж вона найналяканіша й найсамотніша з усіх, кого я знаю.

І якби мені не вдалося вберегти її від болю тепер, мені несила було б далі з цим жити.

15

Коли я повертаюся додому, Ґрейсі сидить у вітальні й дивиться передачу «Зе Ван».

– Редлі! – Сестра застрибує в мої обійми – вона пахне кетчупом і школою. – Барабани?

– Ну звісно, – кажу я, переносячи вагу Ґрейсті на стегно. – Де мама?

– У ванній, – каже Ґрейсі, поки я несу її нагору. – Тато приходив! Він приніс піцу!

– Справді? – Я всміхаюся їй у відповідь. – Де він?

– Не знаю, мабуть, знову пішов, – здається, її це не засмучує, якщо вже він приніс піцу. Дивно, що маленькі діти так люблять своїх батьків, яким би лайном вони не були, тільки тому що не знають, що буває інакше. А потім одного дня все змінюється. І від цього мені сумно. Я не хочу, щоб настав день, коли Ґрейсі вже не буде в захваті від двадцяти хвилин із татком за піцою.

– Так, іди до моєї кімнати й готуйся, добре? – Я зупиняюся біля дверей ванної. – Ґрейсі пограє на барабанах, і я вкладу її спати, – кричу я крізь двері.

Мама не відповідає, але я чую плюскіт і шум води з крана і потім, як кран вимикається. Тож я знизую плечима та йду до Ґрейсі. Є тільки один спосіб займатися вдома – устромити навушники в програвач та причепити заглушки на свою установку. Я саджаю Ґрейсі на табурет і під’єдную до програвача, вибираючи її улюблений жорсткий рок. Натискаю «грати» – і от вона вже гуркотить, витрушуючи душу з моїх барабанів. Якийсь час я спостерігаю за тим, як вона грає – заплющивши очі, з посмішкою на все обличчя. Мені дійсно треба проводити з нею більше часу, треба дбати, щоб із нею все було гаразд. Ну, тобто, вона має вигляд дитини, в якої все гаразд, але якби це було не так, то як би вона це зрозуміла? А я?

Вона гримає та грюкає, і в цей момент мене раптом накриває хвиля жаги від спогаду про ту мить із Роуз, і я відчуваю провину. Знаючи, через що вона пройшла. Знаючи все, що вона тримає в таємниці, знаючи, скільки важить для неї наша дружба, я все ж не можу її не хотіти. Я хочу її так сильно, що мені аж болить десь глибоко в грудях.

– Де Ґрейсі? – кричить мама з-за дверей моєї кімнати.

– Тут, – кажу я. – Я її вкладу, ти не чула?