Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Він привів мене на вечірку, там були старші хлопці, з універу, було бухло й трава. Я трохи випила, трохи покурила, то було вперше, але я хотіла його вразити. І я думала, він подбає про мене. Ми вислизнули до спальні, і ми цілувалися, і він хотів, щоб у нас був секс. Але я сказала, що ні, я ще не готова. Ну нам же завжди кажуть, секс не має бути примусовим, так? Вони ж це кажуть, Редлі?

– Так, – підтверджую я. Я вже знаю, що буде далі, знаю, що вона скаже мені, але дозволяю їй промовити це вголос, тому що вона обрала мене в слухачі.

– Я сказала йому, що хочу цього з ним. – Тепер вона дивиться на мене, я відчуваю її погляд на своїй спині, тож відволікаюся від щасливої родини у вікні та повертаюся до неї. Вона не відводить очей. – Але не зараз, так я сказала. Не на купі речей у чужій спальні, куди щомиті можуть зайти. Я тримала в голові цю картинку зі свічками й пелюстками троянд. Ми повернулися на вечірку, ми випили ще, ще покурили, і він випив пігулку і дав таку саму мені. Він сказав: це тебе вирубить.

Роуз сумнівалася, на мить вона опустила очі – і от я вже перед нею, хоч мені й не здавалося, що це правильно. Мені здавалося, краще лишатися, де я є, щоб не нависати над нею, але коли вона сиділа отак, вона здавалася мені такою маленькою, як дитина. Як діти, на яких ми всі обертаємося, коли ніхто не бачить. І в мене було чітке відчуття, що їй потрібно потримати когось за руку.

– Я довіряла йому, – прошепотіла вона, стискаючи мою руку так сильно, що кісточки виступили й побілішали. – Після цього я майже нічого не пам’ятаю, якісь уривки. Якісь обличчя перед моїми очима, світло вимикається. Біль. Сміх.

– О, Роуз, я не знаю, що сказати… – шепочу я їй. Якщо вона й чує це, то ніяк не реагує.

– Коли я прокинулася, мені було холодно. І боляче, – сказала вона. – Холодно мені було тому, що я була гола, а боляче тому… тому, що мене зґвалтували. Я не знаю, хто чи скільки. Я не знаю, хто був там, хто дивився, чи фотографували вони. І я не знала, що робити, тож я встала, знайшла свої речі, вдягнулася й пішла додому. Тата не було всю ніч, він навіть не помітив, що я кудись ходила. Я прийняла ванну. Я думала, ну що ж, це сталося, тепер треба просто переступити через це й рухатися далі. Я дійсно вірила, що я зможу. Зрештою, я навіть не пам’ятаю насправді, що там було. Я думала, все буде гаразд. Я думала, це буде як розійтися з кимось чи зробити щось незграбне чи дурне. Я дійсно так думала.

– Ти комусь казала? – питаю я, і вона хитає головою. – Я відчувала, що мені немає кому розповісти. То було до групи, до тебе, до Лео та Ней, і не було нікого, з ким я могла б про це поговорити. З татом – ні. З триклятою Амандою – ні. Мама померла. Усе було інакше: куди б я не поглянула, скрізь було страшно. Люди здавалися інакшими, злішими, галасливішими. Я підстрибувала від кожного звуку, типу криків у коридорі або кипіння чайника. Умить я стала людиною, яка налякана весь час, яка постійно очікує, що станеться щось жахливе. А Мартін, коли ми зіштовхнулися в школі, він пройшов повз мене так, ніби ми ніколи не зустрічалися. Я бачила його не перервах із його приятелями, і часом за їхніми поглядами я розуміла, що вони говорять про мене, і я усвідомлювала… усвідомлювала, що не знаю, хто з них…

Роуз замовкла, її тіло трусилося, її вивертало. Вона нахилилася, опустивши голову між колін. Я чекаю, поклавши руку їй на спину, коли вона знову зможе дихати й говорити.

– Я нікому нічого не сказала. Я б не винесла цього. Я подумала, що, якщо просто заховаю це десь, воно піде. Мартін поїхав наприкінці року, разом зі своїми друзями. Тож щодня я просто нарощувала новий шар броні, знаєш? Шар за шаром, поки знову не відчула себе в безпеці. Я так вирішила, я вирішила стати тією людиною, яка я зараз. Але проблема в тому, що часом я почуваюся такою наляканою. Все ніби нормально, навіть добре, як-от сьогодні з тобою, – і раптом як грім серед ясного неба з’являється відчуття… небезпеки. І я хочу закричати, втекти, сховатися, але від чого ховатися, куди ховатися? Усе це страшне лайно в моїй голові. Я просто хочу, щоб воно зникло. Чому воно не зникає, Редлі?

– Я не знаю, – кажу я. – Не знаю.

Ми сиділи там, у її кімнаті, не говорили, майже не рухалися, поки світло, яке ввімкнулося у вікнах будинку навпроти, не вимкнулося знову, а тато Роуз не постукав у двері її кімнати й не сказав:

– Час іти додому, Редлі.

– Я можу лишитися, – пропоную я, не розмірковуючи. – Посплю на підлозі.

– Ні, іди. – Роуз нарешті відпустила мою руку. – Я рада, що розповіла тобі, Редлі. Ти – перша людина, з якою я справді подружилася після смерті мами.

Якщо в мене колись і були питання до того, що казала й робила Роуз, то після того вечора вони зникли. Тепер мені було відомо, що все, що вона робить і каже, має для мене інше значення, значення, якого іншим не видно. Люди вважають її впевненою, самодостатньою, людиною, яка завжди хоче бути в центрі уваги, у світлі прожекторів, людиною, яка хоче, щоб її слухали, щоб на неї дивилися.

Але правда в тому, що Роуз хоче бути у світлі прожекторів лише тому, що боїться темряви.

Вона хоче, щоб люди на неї дивилися тому, що вона боїться лишатися на самоті.

Вона хоче подобатися людям тому, що всередині ненавидить себе.

І тому мені не можна закохуватися в Роуз. І тому вираз її обличчя, коли вона сьогодні збрехала мені про повідомлення, так мене лякає. Роуз не витримає, якщо її скривдять ще раз.

16

Лео сердиться. Я бачу, що він стоїть по інший бік майданчика, притулившись до стіни, схрестивши руки, обличчя напружене, як стиснутий кулак. І він сам, що з Лео буває рідко, зазвичай навколо нього купа людей, яким просто хочеться побути поряд, бо поряд із ним одразу почуваєшся потрібним. Якщо йому вдалося їх розігнати, це означає, що їх налякало те, що він зробив або сказав, як колись давно, коли Лео здебільшого вважали чудовиськом.

Репетиція мала початися п’ять хвилин тому, концерт на честь Наомі – за кілька днів, але прийшли тільки ми з Лекреджем, а за нами – містер Сміт із коробкою пончиків й упаковкою ко’ли.

– А де всі? – спитав він у мене. – Я подумав, занесу вам оце перехопити, щоб у вас були сили. Концерт на носі, взагалі-то.

– Я не знаю… – дивлюся на Лекреджа, той знизує плечима. – Піду й знайду їх, – пропоную я. – Скажу їм, що ви чекаєте.

– Ні, не треба. – Містер Сміт видавався роздратованим. – У мене зустріч за обідом. Але, Редлі, будь ласка, скажіть, що ви це зробите. Я багато вклав у те, щоб цей концерт став можливим. Я дав вам шанс узяти на себе музичну частину тому, що довіряю вам. Ви ж не підведете мене, правда?

– Ні, сер. Звісно, ні.

Він вклав мені в руки коробку з пончиками.

– Не підведіть. Я на вас розраховую.