Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

– Роуз, Наомі – твоя подруга.

– Я знаю, дурбецело. Ми подруги до смерті, і я піду до неї пізніше, хіба я не сказала? Мені просто важко бачити її в такому стані. Тобі ні? Тобі не хочеться кричати, коли ти бачиш її обличчя, і все це…

Вона розмахує руками, але не може дібрати слів.

– У будь-якому разі, нове відео перед концертом – це якраз те, що нам потрібно, і просто зараз. Тож давай, намалюй мені контур, можеш?

– Роуз, – кажу я, дивлячись, як вона простягає мені щось типу олівця. – Чорт забирай, я не вмію користуватися помадою.

– А нічого не треба вміти, просто обведи мої губи, а потім заповни помадою. Це ти можеш? Звичайне розфарбовування.

Від того, що ми так близько, я раптом виходжу з себе. Це тупо, ми провели купу часу бік у бік, пліч-о-пліч, не розумію, чому ж цього разу я так нервуюся й сіпаюся. Але я також знаю, що вона не відстане від мене, доки не отримає те, що хоче, а сил сперечатися з нею в мене немає.

– Добре. – Я підсуваю стілець, беру олівець для губ. Це не один з її звичних кольорів, а вологий ніжний рожевий, більше схожий на її природний колір. Я нахиляюся до неї, й коли обводжу її губи, обриси жолобка верхньої, блискучу повну нижню губу, яка вгинається під тиском олівця, наші обличчя дуже близько одне до одного.

Коли я малюю, зосередившись на її роті, я відчуваю, як у грудях починає тиснути й від пальців ніг підіймається відчуття, схоже на бульбашки, що виринають з дна на поверхню, і що більше їх підіймається, то чіткіше я розумію, що можу думати лише про те, що відчуватиму, якщо її поцілую, як то буде – торкнутися її губ своїми губами, і я хочу цього так сильно, що не можу лишатися поряд ані секунди, не видавши себе.

– Готово! – я швидко встаю та йду геть, олівець випадає з пальців, що вмить стали ватними, дзенькає об стіл, скочується на підлогу.

– Що таке, від мене тхне, чи що? – Роуз насуплюється, а я знизую плечима. Вона бере до рук телефон, уводить пароль та вмикає на камері відеорежим.

– Ти готова? – Я досі не можу примусити себе дивитися на неї і не хочу, щоб вона дивилася на мене. Мені потрібно, щоб це відчуття притишилося й стало стерпним. – Давай закінчимо з цим? Ґрейсі отримала мою обіцянку, що пограє зі мною перед сном.

– Серйозно, що сталося? – Роуз нахиляє голову й дивиться на мене. – Чого раптом такий кислий вигляд?

– Усе гаразд, – брешу я. – Просто в мене є й інші заняття, окрім як працювати твоїм візажистом.

– Ні, річ не в цьому… – супиться Роуз. – Редлі?

Я знаю, що після таких інтонацій зазвичай починається складна розмова.

– Роуз, будь-ласка, облиш, – кажу я. – Ти не центр Усесвіту, – що, взагалі-то, неправда, бо щодня все більше й більше речей починає обертатися навколо неї, але не сьогодні. Ну, принаймні до цього моменту.

– Я в курсі. Слухай. Я хвилююся за тебе. Ми ніколи не говоримо про твої проблеми, а в тебе їх дофіга й більше. Але ти ніколи не ділишся. Чому?

Роуз закриває дзеркало й підходить до мене.

– Ми весь час говоримо про мене, про те, як мене не розуміють, як мало уваги звертають на мене вдома… – Вона посміхається, але за тією усмішкою – таємниця, яку вона мені довіряє. – Я знаю, що можу сказати тобі будь-що, Редлі. – Вона бере мою руку та прикладає до своєї щоки, і в цей момент мені хочеться зайнятися вогнем, перетворившись за один спалах на попіл, то було б ідеально. Натомість я просто стою там, шматок плоті з нервовими закінченнями. – Ти знаєш, що можеш мені будь-що сказати?

– Звісно, знаю… – Я відводжу її руку від свого обличчя й розмірковую над тим, чи дійсно їй можна розповісти все-все? Дівчині, яка сміялася майже з кожного щирого освідчення? А втім, я не можу звинувачувати її в недовірі до світу, він дав їй для цього достатньо причин.

– Може, є хтось, хто тобі подобається? – питає вона, і я зітхаю, ховаючи руки до кишень, разом з її телефоном. – Якщо є хтось такий, треба ризикнути, розказати їй про свої почуття, ким би вона не була. Ти теж заслуговуєш на щастя.

– Як хто? – питаю я її.

– Не знаю, як інші люди. Я от щаслива, і у Лекреджа теж, здається, усе чікі-пікі. – Я не можу стримати усмішку.

– Ну, це тому що йому подобається жити й грати на гітарі, – кажу я. – Роуз, коли ми будемо знімати це нещасне відео? Тебе це, можливо, здивує, але в мене є інші справи, окрім прислужування тобі.

– Гаразд, добре! Я просто кажу, що, я думаю, ти просто знахідка, й інші дівчата теж так вважають. Я знаю, що Міллі Гаркер з десятого класу постійно дивиться на тебе закоханими очима, і…

– Роуз, припини, – кажу я різкіше, ніж мені б хотілося. – Слухай, мені не потрібна дівчина, ясно? Мене це зараз не хвилює. Мене хвилює група, Лео й т… ти… – я затинаюся на останньому слові. – Ти можеш вештатися з якимись незнайомцями, поки Наомі в комі, але це не про мене.

Роуз якусь мить на мене дивиться, а потім знизує плечима, повертається до столу та переставляє косметику.

– Отже, якщо коротко, то ти вважаєш мене безсердечною егоцентричною дурепою, – каже вона, і я відчуваю, що мої слова зробили їй боляче, від чого боляче мені.

– Ні, я просто кажу, що мені це зараз не потрібно, я про це не думаю.