Дзеркальце, моє дзеркальце: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Я розблоковую екран і продивляюся меню: жодного смс, історія дзвінків порожня. Я йду до списку контактів, десять номерів і все, але один, що закінчується на 887, впадає мені у вічі.

Я дістаю свій телефон і знаходжу номер, щоб їх порівняти. Вони збігаються.

То що телефон Наомі робить в одноразовому телефоні Лео?

Я навмисне швидше за всіх вибігаю з кабінету, схоплюючись із-за парти з першими металевими звуками дзвоника, і стаю там, де вона, як мені відомо, завжди проходить.

Якусь мить навколо тихо й спокійно.

Потім із будівлі виривається рій, якому несила вже лишатися всередині. Повз мене проносяться діти, вони кричать, розмовляють, співають, б’ються. Когось із них я знаю, когось – ні, але ніхто з них не Роуз.

Повз мене, опустивши голову, у навушниках, проходить Ашира, контролюючи кожен м’яз на своєму обличчі, щоб воно нічого не виражало. Потім, в останній момент, вона зиркає не мене, різким рухом голови наказуючи заховатися за старим сараєм, де сторож зберігає інструменти.

– То що сталося? – питаю в неї, коли вона витягає навушники.

– У «Твіттері» нічого, – каже вона. – 238 ретвітів і голяк. Ніхто нічого не бачив.

– Чорт, то що тепер?

– Ну, у тебе ж є татуювання?

– Звідки ти в біса…

Чорт, у мене є фотки, зроблені одразу після закінчення сеансу. У моєму сховищі файлів вона теж побувала.

– Коли вона зникла, мені треба було перевірити для себе, чи знаєте ви щось, чи ні.

Вона повідомила про це так невимушено, ніби просто переглянула світлини в моєму «Інстаґрамі».

– Аш, це збочення якесь. Ти ж це розумієш, сподіваюся? Ти не мусиш робити це лише тому, що можеш. Ти можеш скривдити цим людей, живих людей. Ти можеш втрапити в халепу. Ти ж це розумієш, правда?

Аш просто кліпає, і я бачу, що насправді вона цього не розуміє. Ну або їй просто байдуже.

– Мені подобаються твої татуювання, – каже вона, відводячи погляд. – Вони тобі личать.

– Я… ну… дякую, чи що.

Від цієї дівчини в мене самі неприємності.

– У будь-якому разі, писати у «Твіттер» – це як тицяти пальцем у небо. Я вирішила зосередитися на знавцях своєї справи і тут раптом зрозуміла, що ми можемо піти в салон, де було зроблено твої татуювання, ну для початку принаймні. Можливо, вони впізнають стиль, дадуть нам зачіпку. Що думаєш?

Вона посміхається, і це майже мила, сповнена надії посмішка і водночас неприродний вищир штучного інтелекту.

– Добре, – кажу я. – Звісно, якщо ти про них подумала, то, ймовірно, вже знаєш їхню адресу, тож…

– Але мені потрібна твоя присутність, – каже Аш.

– Чому?

– Бо я не люблю людей.

– Без жартів, – кажу я.

– Але з тобою мені норм. – Вона знизує плечима.

– Аналогічно. – Я теж знизую плечима. – Аш… – вагаюсь. – А ти розмірковувала над тим, що вона могла втекти з хлопцем?

– Так, – сказала Аш.