Вічний календар: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Шо там надворі, пане Комашку?» — почувся тихий Мехаметів голос.

«Та нічо, — зупинився він. — Дощу вже нема. Певно, буде нині сонце».

«Дав би Бог, — сказав Юра, — лиє і лиє».

«Юро, — запитав Мехамета Комашко, — а що то за кров?»

Мехамет на одну мить завагався, а тоді потягнув за собою Комашка.

Пішли, переступаючи сплячих. Юра завів Комашка в кімнатку. Старий побачив поранену. На її животі лежало порохняве світло, що проникло через вікно. Комашко торкнувся старечими губами вуха Юри.

«То хто?»

«Не знаю, — прошепотів Юра. — Принесли вночі. Сказали переховати».

«Жива?»

«Дихає», — відповів Мехамет.

Поранена застогнала — надходив час колоти морфій, якого не було.

Тільки-но того дня зблиснуло сонце — на дорозі з’явився Юстин. Переселенці впізнали, бо саме він поселив їх тут. Поки з Митниці неохоче вибиралися поляки й вивільняли свої хати та господарства, Юстину здавалося, що якийсь час прибулі з-над Сяну зможуть пережити першу весну в поруйнованому панському домі. Юстин ішов поволі алеєю до будинку. Видно, хтось його підкинув. Може, їхав фірою до млина та й підвіз голову. Митницький з діда-прадіда, Юстин був старшим за Юру на кілька років. Найбільше, що вражало людей при першій зустрічі з Юстином — водянисті очі. Його погляд був розмитий — і схопити його було неможливо. Перед війною, у 1940 році, нова адміністрація призначила Юстина головою колгоспу. Березневої ночі він розпорядився вигнати на поле череду сухоребрих корів. У колгосп тоді вступили лише митницькі діди. Заготовленого на зиму фуражу вистачило до лютого. Від лютого корови почали худнути і здихати. Юстин переконував район, що причина падежу — коров’ячий сказ. Ґазди, яких не затягнули до колгоспу, заготовленої для своєї худоби соломи, ніяк не хотіли вділяти колгоспним. Літо тоді видалося дощовим: пшениця, жито і ячмінь зчорніли й не виросли. Соломи було мало. У лютому Юстин, зібравши правління, згадав, що одинока скирта, яка належала колгоспові, бовваніє на колгоспному полі, відібраному в Баревичів. Поле було перед колонією. Навколишні поля колоністів тоді не засіяли й не обробили, бо не мали чим. Та скирта, здалося тоді Юстинові, врятує поголів’я. «Якщо, — ділився сумнівами з правлінням, — так піде далі, то корови поздихають, а нас посадять». Того дня вітри з Буковини принесли вільгість. Юстин призначив двох пастухів, і ті погнали заморену голодом худобину до скирти. Перевозити солому до стаєнь не було чим. Пастухи перегнали стадо через міст, посунувшись польовою дорогою догори. Там за пагорбом, десь серед притрушеного сніжком поля, стояла, наче калач, жовта скирта. Худоба розбрелася полем, поки пастухи виривали вилами зі скирти примерзлу солому. Розпарившись від тяжкої праці, вони сіли у видлубане у скирті місце, ховаючись від вітру. Від утоми й тепла задрімали. Корови тим часом ремиґали солому. По обіді, коли пастухи вирішили завидна дійти до фільваркових стаєнь, щоб їх не захопила березнева темінь, — погода змінилася. Нараз потемніло так, як у Єрусалимі перед стратою Христа, про що кожного року колись читав о. Феліштан у Євангелії. Почало мести снігом. І з кожною хвилиною вітер посилювався. Пастухи, двоє хлопців, перелякалися. Вони вперше в житті потрапили в таку негоду. Від переляку почали бігати навколо корів і зганяти їх у стадо, але сніговій бив крижаним вітром. Валив їх на землю. Деякі корови повсідалися, бо також не могли нікуди зрушити. Пастухи заганяли худобу до скирти, але швидко знесиліли. Цілу добу крутила ураганна завірюха над Митницею. У селищі за цей час перемолили всі відомі молитви, щоб Господь Бог поміг пережити негоду. Юстин, щойно скажені вітри напалися на Митницю, відчув під язиком гіркоту. На другу добу, вгрузаючи в глибокі сніги, Юстин із кількома хлопами знайшли у скирті живих, але задубілих від холоду пастухів, а навколо, уткнувшись мордами в сніг, сиділи мертві корови. Про подію заговорило селище. Приховати такий падіж худоби було неможливо. За тиждень арештували Юстина і двох пастухів. Пастухів відпустили з видимими побоями. Голову засудили на сім років.

Після дощу на оборі з’явилися калабані. Комашко виводив зі стаєнь корів. Корови виходили розіпрілі, з облежаними боками. Пробували пити дощівку. Деякі господині поралися зі своїми квочками й курми. Дехто готував прання, біля криниці вишикувалася черга по воду. Набирали в путні. Чоловіки, у кого були коні, підремонтовували залишені на фільварку вози. Мехаметові потрапила до рук металева зігнута вісь.

Він радився з батьком, що робити? Олекса казав, що треба шукати коваля. Коли побачили Юстина, Текля попередила всіх у домі, щоб виносили надвір просушувати свої подушки, перини, футерка й інший одяг. Рух, який зчинили жінки, мав би пригасити стогони пораненої дівчини, якби Юстин увійшов у дім.

Ще здалека Юстин побачив підремонтований димар. Навіть у квітні доводилося пропалювати, бо ночі були холодними. Більшість із переселенців перехворіли застудними хворобами під час переїзду. Старики кашляли, а діти шмаркали.

З району передали, щоби сільська рада організувала колгосп і всіх переселенців записала. Звісно, Юстин міг вислати якого-небудь десяцького, щоб повідомити про збори, які влаштовуватиме район, але вирішив сам побачити на власні очі переселенців. У нього була чіпка пам’ять, він знав усіх зі списку, який тримав у шухляді столу. Першим Юстинові потрапив на очі Комашко з коровами. Корова затуляла старого.

Із-за її спини виднівся лише сірий кашкет. Порівнявшись із фонтаном, голова побачив жінок, які прали постільну білизну та одяг своїх домашніх. «Що вони всі перуть?» — подумав Юстин. Випране розвішували, де тільки було можна. Пахло милом. Двері дому були відчинені. З них час од часу з’являлася якась жінка, тримаючи в руках подушки або зимовий одяг. Несла сушити під весняним сонцем. Це також здивувало Юстина. Зазвичай митницькі пересушують постелі та зимові кожухи влітку, коли припікає сонце. Тоді всяка комашня, що заводилася через зиму в пір’ї чи вовні, гинула.

Мехамет, побачивши Юстина, подумав, що тому вже відомо про нічних гостей і поранену в домі. А Юстин нічого не знав. Він прийшов поговорити про майбутні збори, на які мають обов’язково зійтися всі мешканці панського фільварку. Ні Мехамет, ні Юстин ще не знали, що тієї ж дощової ночі партизани натрапили на засідку біля Пожежа, бо йшли переховатися в берем’янські ліси над Стрипою.

А тим часом, привітавшись із прачками, Юстин відкликав убік Юру. Мимо них Комашко з гурмою дітей переганяв череду корів на пасовисько. Корови йшли одна за одною, як навчені.

«Дзвонили, Юро, з району, — розпочав розмову голова, — приїдут у вівторок, щоби вас записати до колхозу».

«Йде весна — а нам землі ніякої не вділили. Чим восени будемо годувати дітей?»

«Знаю, але ніц не можу помогти».

Юра розумів, що Юстин не відповідає за ті обіцянки, які в Романовій Коморі дуже щедро роздавала Переселенча комісія.

«То, може, у вівторок вирішать?»

«Та певно, — відповідав Юстин, водячи водяними очима по оборі. — Тілько не думайте відмовлятися від колхозу — москалі таких вивозять на Сибір».

Із відчинених дверей вибігла стривожена Мехаметова Текля.

Прачки весело гелготіли, підбадьорені квітневим теплом і погідною дниною.

Текля, побачивши Юру і Юстина, зупинилася на сходах.

«А вночи до ваc, Юро, ніхто не приходит?» — запитався Юстин.

«Та ніби нє. Навколо — поле. Хто тут захоче залишати сліди?» — відповів Мехамет.