Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Наші вчені мужі нерішуче перезирнулися.

— Я не беруся скільки-небудь точно визначити цю істоту, — сказав Саммерлі, розпалюючи люльку біля багаття.

— Така обережність властива людям з істинно науковим складом мислення. — Челленджер зійшов до комплімента! — Я теж обмежуся лише загальним твердженням, що сьогодні вночі ми зіткнулися з одним із видів м’ясоїдного динозавра. Про можливість їхнього існування на плато ви вже від мене чули.

— Адже про багато доісторичних видів до нас не дійшло жодних відомостей, — сказав Саммерлі. — З нашого боку було б необачно думати, що ми зможемо назвати кожну живу істоту, яка нам зустрінеться тут.

— Ви цілком маєте рацію. Наші можливості обмежуються дуже приблизною класифікацією. Почекаємо до завтра, там буде видніше, а поки що давайте-но краще повернемося до перерваного сну.

— Але за умови, що один з нас залишиться чергувати, — рішуче сказав лорд Джон. — У такій країні жарти погані, друзі. Надалі пропоную встановити нічні чергування, по дві години за зміну.

— Тоді першим вартовим буду я, мені саме хочеться допалити люльку, — сказав професор Саммерлі.

І з цього часу ми ніколи не лягали спати без охорони.

Вранці причина шалених лементів, що розбудили нас, роз’яснилася. Прогалина, де ми бачили ігуанодонів, стала ареною справжнього бойовиська. Дивлячись на ці калюжі крові і величезні шматки м’яса, розкидані по зеленій траві, можна було припустити, що тут полягло чимало звірів, але при ближчому розгляді всі ці рештки виявилися частиною туші одного ігуанодона, роздертого на клаптики іншим звіром, якщо не більшим, то напевно лютішим.

Обидва професори поринули в наукову суперечку, ретельно оглядаючи кожний шматок, що мав мітки безжалісних іклів і величезних пазурів.

— Робити зараз які-небудь висновки передчасно, — сказав професор Челленджер, дивлячись на шматок білуватого м’яса, що лежав у нього на колінах. — Судячи з деяких даних, нападаючим був тигр із шаблеподібними іклами[46]. Кістяки таких тигрів знаходять серед конгломератів[47] у печерах, але звір, якого ми бачили на власні очі, набагато більший і схожий скоріше на плазуна. Я особисто схильний думати, що це був аллозавр.

— Або мегалозавр, — сказав Саммерлі.

— Може бути. Тобто, будь-який з великих хижих динозаврів[48]. Серед них трапляються найстрашніші чудовиська, що коли-небудь опоганювали нашу земну кулю або служили прикрасою музеїв. — Челленджер зареготав над власним дотепом. Володіючи досить примітивним почуттям гумору, він радів кожному своєму жартові, навіть найгрубішому.

— Чим менше ми шумітимемо, тим краще! — різко осадив його лорд Джон. — Звідки нам знати, хто тут вештається поблизу? Якщо цей молодчик надумає повернутися сюди снідати і наскочить на нас, тоді буде не до сміху. До речі, що це за пляма?

На лускатій тьмяно-чорній шкірі ігуанодона трохи вище від плеча ясно виступала темна наліпка, схожа кольором на асфальтову. Ніхто з нас не міг визначити цю пляму, хоч Саммерлі згадав, що два дні тому він бачив таку ж саму на одному з молодих ігуанодонів. Челленджер сидів надутий і зберігав багатозначне мовчання, виражаючи всім своїм виглядом: от знаю, та не скажу! Лордові Джонові не залишалося нічого іншого, як звернутися з тим самим питанням безпосередньо до нього.

— Якщо ваша милість дозволить мені відкрити рота, я буду щасливий висловити свою думку, — уїдливо проговорив Челленджер. — Мені вперше в житті доводиться вислуховувати такі нотації. Я не підозрював, що без вашого дозволу не можна навіть посміятися з найневиннішого жарту.

І тільки після того, як лорд Джон приніс свої вибачення нашому вразливому другу, той зволив змінити гнів на милість. Коли ж хвилювання його остаточно вляглося, він став на стовбур дерева, що впало, і звернувся до нас з довгою і, як завжди, надзвичайно урочистою промовою, начебто перед ним була не наша маленька Група з трьох осіб, а тисячна аудиторія, яка очікує від професора дорогоцінних відомостей.

— Що стосується вищезгаданої плями, — почав Челленджер, — то я схильний приєднатися до думки мого друга і колеги професора Саммерлі, який твердить, що це асфальт. Країна Мепл-Уайта явно вулканічного походження, асфальт же, як відомо, належить до глибинних утворень і, безперечно, існує тут у рідкому стані, отже він міг виявитися на шкірі ігуанодонів. Утім, зараз перед нами стоїть інше питання, набагато важливіше: яким чином тут можуть існувати м’ясоїдні хижаки, один із яких відвідав цю прогалину і залишив на ній такі страшні сліди? Ми знаємо, що за своїми розмірами плато не більше середнього графства в Англії. На цьому замкнутому з усіх боків просторі протягом багатьох століть живуть деякі види, що давно зникли з лиця землі. Здавалося б — для мене це не підлягає сумніву — м’ясоїдні тварини, безперешкодно розмножуючись, мали б давно знищити надані їм природою запаси їжі й унаслідок цього або вимерти з голоду, або перейти з м’яса на який-небудь інший корм. Як бачимо, ні того, ні іншого не сталося. Отже, залишається припустити, що обмеження числа цих лютих хижаків, без чого немислима рівновага в природі, досягається тут якимись іншими способами. Які ці способи і як вони застосовуються — ось одна з багатьох найцікавіших проблем, що чекають свого розв’язання. Я дозволю собі висловити надію, що нам ще трапиться випадок спостерігати м’ясоїдних динозаврів з більш короткої дистанції.

— А я дозволю собі висловити надію, що такого випадку нам не трапиться, — сказав я.

У відповідь на це професор підняв брови, як шкільний учитель, що почув недоречне зауваження бешкетного учня.

— Може, професору Саммерлі завгодно висловити свої міркування щодо цього питання? — запропонував він.

І обидва вчених злетіли до гірських висот науки, у розрідженій атмосфері яких тільки і можна було обговорювати такі проблеми, як зв’язок між боротьбою за існування і зниженням народжуваності при неухильному зменшенні кормів.

Того ранку ми вирушили на схід від струмка, щоб не виходити знову до болота з птеродактилями, і нанесли невелику частину плато на карту. З цього боку підлісок у хащі був такий густий, що нам доводилося буквально продиратися крізь нього.

Дотепер я розповідав тільки про жахи Країни Мепл-Уайта, але це несправедливо стосовно неї, тому що всі ми того ранку бродили серед чудесних квітів, головним чином двох відтінків — білого і жовтого. За словами Челленджера і Саммерлі, первісна гама цими двома фарбами й обмежується. У багатьох місцях земля була суцільно вкрита квітами, і наші ноги до щиколоток занурювалися в цей чудовий м’який килим, що поширював навколо такі сильні і солодкі пахощі, від яких паморочилася голова. Усюди дзижчали бджоли, зовсім такі ж, як у нас в Англії. Гілки дерев низько згиналися під вагою плодів, почасти відомих нам, почасти зовсім незнайомих. Ми вибирали ті, що надклювали птахи і, не боячись отруїтися, вносили приємну розмаїтість у своє меню. У цій частині джунглів усюди бігли стежки, прокладені дикими звірами, а болотисті низини були поцятковані безліччю слідів; серед них траплялися і сліди ігуанодонів. В одній з лісових прогалин паслася невелика череда цих велетнів, і лорд Джон роздивився у бінокль, що в них теж є асфальтові плями на тілі, хоч і не там, де в роздертого ігуанодона. Як пояснити це дивне явище, ніхто з нас не знав.

Дорогою нам раз у раз зустрічалися дрібні тварини — дикобраз, лускатий мурахоїд, рябий кабан з довгими, закрученими догори іклами. Якось раз у просвіті між деревами ми побачили вдалині зелений схил пагорба, по якому швидко біг вгору якийсь великий звір сірувато-коричневої масті. Він промайнув так стрімко, що ми не встигли роздивитися його. Але якщо це був олень, як твердив лорд Джон, то розмірами він не поступався тим велетенським лосям, кістяки яких дотепер ще знаходять у болотах моєї рідної Ірландії.

Після загадкового гостя, що відвідав нас уночі, ми почали з побоюванням повертатися до себе в табір. Однак більше нічого такого не сталося. Того вечора в нас зав’язалася гаряча суперечка про плани на майбутнє. Викладу її докладно, тому що вона вплинула на наш подальший спосіб дій і допомогла нам за кілька днів ознайомитися з Країною Мепл-Уайта набагато краще, ніж це можна було зробити за довгі тижні.

Обговорення відкрив Саммерлі. Він ще з ранку був чимось незадоволений, і коли лорд Джон заговорив про плани на завтрашній день, професор не витримав і скипів.

— І сьогодні, і завтра, і післязавтра нам треба шукати вихід з цієї мишоловки, — сказав він. — Ви всі сушите собі голову, як би пробратися в глиб країни, а по-моєму, нам треба думати тільки про те, як би вибратися звідси.

— Я не очікував, сер, що людина науки може впасти настільки низько! — загудів Челленджер, погладжуючи свою пишну бороду. — Ви потрапили в країну, повну таких спокус для допитливого натураліста, рівних яким немає і не було звідтоді, як існує світ! І ви пропонуєте залишити цей заповідник, пропонуєте нам обмежитися лише поверховим знайомством з ним і з його мешканцями! Я дивуюся вам, професоре Саммерлі!

[46] Шаблезубий тигр (махайродус) — вимерла гігантська кішка, що відзначалася надзвичайно розвинутими іклами верхньої щелепи, подовженими на зразок кинджалів, пристосованими для полювання на товстошкірих тварин.

[47] Конгломерат — осадова гірська порода, що складається з гальки й валунів, зцементованих глиною тощо.

[48] Хижі динозаври — один із видів динозаврів, що об’єднує величезних хижаків, які ходили на задніх ногах.