Загублений світ: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Підробка, Саммерлі! Груба підробка!

— А якщо ми надамо речові докази?

— О! Тоді вони від нас не відчепляться! Мелоун і його банда з Фліт-стріт ще співатимуть нам хвалу. Запам’ятайте! Двадцять восьмого серпня ми бачили в Країні Мепл-Уайта п’ять живих ігуанодонів[43]. Зробіть відповідний запис у своїй книжечці, мій юний друже, і сповістіть про це ваш жалюгідний газетний листок.

— І приготуйтеся до того, що редактор вас викине, — додав лорд Джон. — На тих широтах, де стоїть Лондон, все виглядає трохи інакше, дорогий мій юначе. Невже мало є людей, що ніколи не розповідають про свої пригоди з остраху, що їм не повірять! Хто їх засудить за це? Мине місяць-другий, і нам самим усе здаватиметься сном. Як ви їх назвали, цих чудовиськ?

— Ігуанодони, — сказав Саммерлі. — Відбитки їхніх ніг знайдені в гастингських[44] піщаниках, у Кенті, у Сассексі. Безліч їх водилася в південній Англії, поки там не було нестатку в зелені, якою вони живляться. А потім умови змінилися, і звірі помалу вимерли. Тут, очевидно, все залишилося, як було, тому що ігуанодони продовжують існувати дотепер.

— Якщо ми коли-небудь виберемося звідси живими, я без такої голови додому не повернуся, — сказав лорд Джон. — Почекайте, африканські мисливчики, ви ще в мене позеленієте від заздрості! Однак, друзі, не знаю, як вам, а мені увесь час здається, що ми так і вскочимо в яку-небудь серйозну халепу.

Те ж саме відчуття грізної таємниці було й у мене. У лісовому сутінку причаїлися жахи, і серце мимоволі стискалося від страху, коли ми вдивлялися в цю густу зелену хащу. Правда, велетенські ігуанодони були зовсім сумирні телепні, і вони не могли заподіяти нам великої шкоди, але звідки знати, чи не збереглися в цьому світі чудес інші велетні, що причаїлися зараз у своїх лігвищах серед скель і чагарника і тільки вичікують миті, щоб кинутися на нас? Я маю досить неясне уявлення про доісторичне життя, але, пам’ятається, мені якось потрапила до рук одна книга, де говорилося про звірів, для яких наші леви і тигри були б такою ж легкою здобиччю, як миша для кішки. Що, як такі чудовиська живуть у лісових нетрях Країни Мепл-Уайта!

Того ранку — нашого першого ранку у незвіданій країні — ми переконалися, що небезпеки чатують на нас тут на кожному кроці. Пригода ця була просто огидна, і мені навіть неприємно говорити про неї. Якщо лорд Джон мав рацію, і прогалину, де паслися ігуанодони, ми будемо згадувати, як сон, то болото з птеродактилями залишиться в нас у пам’яті болісним кошмаром. Зараз розповім, як все це було.

Ми йшли лісом дуже повільно, почасти тому, що лорд Джон як розвідник не дозволяв нам наздоганяти себе, почасти через обох професорів, які раз у раз приходили в захват від якого-небудь невідомого їм виду квітки або комахи. Милі через три-чотири дерева уздовж правого берега струмка зріділи, і перед нами відкрилася ще одна прогалина. За густою облямівкою чагарника нагромаджувалися валуни — вони зустрічаються на плато всюди. Ми повільно рушили туди через кущі, що доходили нам до пояса, і раптом почули десь зовсім близько звуки — чи то курликання, чи то шипіння, — що зливалося в невиразний гул, від якого здригалося повітря. Лорд Джон подав нам знак зупинитися і, пригинаючись на бігу, кинувся до валунів. Він подивився поверх них, завмер і, очевидно забувши про наше існування, довго стояв, поглинутий видовищем, що відкрилося перед ним. Нарешті він покликав нас до себе, показуючи знаками, що необхідно дотримуватись обережності. Я зрозумів з його вигляду, що за валунами ховається якесь диво, а може, і серйозна небезпека.

Ми підповзли до лорда Джона й заглянули вниз. Перед нами зяяла глибока улоговина, ймовірно один з тих невеликих кратерів, яких багато на плато. На дні цієї улоговини, ярдів за сто від того місця, де ми лежали, за крайкою очерету зблискували затягнуті зеленню стоячі калюжі. Місце було похмуре саме по собі, але, дивлячись на його мешканців, я мимоволі згадав сцени із сьомого кола Дантова «Пекла»[45]. Тут гніздилися птеродактилі — сотні і сотні птеродактилів! Улоговина так і кишіла ними — дитинчата плазували у воді, а їх огидні матінки висиджували на обмілині яйця у твердій жовтуватій плівці. Уся ця маса огидних ящерів копошилася, била крилами, стрясала повітря лементами і поширювала навколо такий сморід, що в нас нудота підступала до горла. А вище, кожний на своєму камені, сиділи величезні сірі самці, схожі на висохлі опудала, сиділи зовсім нерухомо, як мертві, і тільки поводили очима, що налилися кров’ю, та зрідка клацали дзьобом услід бабкам, які пролітали. Їх велетенські перетинчасті крила, зігнуті в передпліччях, були притиснуті до боків, над ними стирчали хижі пташині голови, і від цього у їх вигляді, мені ввижалося щось людське — вони нагадували бабів, що кутаються в мерзенні, кольору павутиння, хустки. Рахуючи і великих і маленьких, в улоговині було не менше тисячі цих мерзенних тварин.

Обидва наші професори так зраділи можливості вивчати поблизу життя доісторичного світу, що охоче просиділи б тут весь день. Вони показували нам дохлу рибу і птахів, які валялися серед каміння і що, мабуть, служили їжею птеродактилям, і поздоровляли один одного з тим, що внесуть нарешті ясність у питання, чому кістки цих літаючих ящерів у такій кількості зустрічаються в деяких місцях, наприклад, у кембріджських піщаниках. Тепер вже не викликає сумніву, говорили вони, що птеродактилі, подібно пінгвінам, жили зграями. Зрештою, бажаючи довести колезі якусь свою тезу, Челленджер висунув голову із-за каменя і ледве не накликав загибель на всіх нас. Найближчий до нас самець раптом пронизливо засичав, змахнув двадцатифутовими перетинчастими крилами і піднявся в повітря. Самки з дитинчатами збилися в купу ближче до води, а вартові один за одним злетіли в небо. Дивне видовище являли собою ці огидні тварини, що сотнями літали над нами, швидко, наче ластівки, розсікаючи повітря крилами. Утім, ми незабаром зрозуміли, що милування цим видовищем до добра не доведе. Спочатку птеродактилі кружляли високо в небі, очевидно перевіряючи, наскільки велика небезпека. Потім, поступово стискаючи коло, почали спускатися все нижче і нижче, і, нарешті, сухий шелест їхніх аспідно-чорних крил досяг такої сили, що мені мимоволі пригадався Хендонський аеродром у дні змагань.

— Небезпека! — крикнув лорд Джон, хапаючи гвинтівку за дуло. — Біжіть просто до лісу, тримайтеся всі разом!

Але коло над нами вже зімкнулося. Птеродактилі майже зачіпали нас крилами по обличчях. Ми били їх прикладами, але удари потрапляли в щось м’яке і не заподіювали їм жодної шкоди. І раптом з цього аспідно-чорного блискучого кола висунулася довга шия; лютий дзьоб цілився просто в нас. За ним ще і ще один. Саммерлі скрикнув і закрив руками закривавлене обличчя. Я відчув сильний поштовх у потилицю і мало не знепритомнів від болю. Челленджер упав, я нахилився допомогти йому і повалився на нього, прибитий ще одним ударом ззаду. У ту ж мить лорд Джон вистрілив. Я підняв голову і побачив, що один із птеродактилів б’ється на землі з перебитим крилом, бризкає, слиною з розкритого дзьоба і люто крутить виряченими, налитими кров’ю очима — справжній диявол з картини якого-небудь середньовічного художника! Його побратими, налякані звуком пострілу, злетіли вгору і почали кружляти в нас над головою.

— Тепер рятуйтеся! — крикнув лорд Джон.

Ми побігли навпростець крізь чагарник, але біля самого узлісся гарпії знову наздогнали нас. Саммерлі був збитий з ніг, ми підняли його і кинулися під дерева. У лісі небезпека минула, бо птеродактилям з їхніми величезними крилами ніде було розвернутися між гілок.

Ми поверталися в табір у досить жалюгідному стані, а вони ще довго проводжали нас, кружляючи колами в блакитному небі на такій висоті, що знизу їх можна було прийняти за звичайних голубів. Погоня припинилася лише тоді, коли нас сховала лісова хаща, і більше птеродактилі не з’являлися.

— Надзвичайно цікава і повчальна подія, — сказав Челленджер, обмиваючи в струмку розпухле коліно. — Тепер, Саммерлі, ми з вами добре знаємо, як поводяться розлючені птеродактилі.

Саммерлі в цей час витирав кров, що лилася із садна на чолі, а я перев’язував досить глибоку рану на потилиці. Лорд Джон відбувся легше за нас: чудовисько тільки подряпало йому плече і розірвало сорочку.

— Слід зазначити, — продовжував Челленджер, — що в нашого юного друга колота рана, а вирвати такий жмут із сорочки лорда Джона можна було тільки зубами. Мене ж били крилами по голові. Таким чином, ми познайомилися з найрізноманітнішими методами нападу птеродактилів.

— Ще трохи, і нам прийшов би кінець, — серйозним тоном промовив лорд Джон. — Огиднішу смерть важко собі уявити — стати жертвою цих мерзенних тварин! Мені дуже не хотілося стріляти, але вибору не було.

— Ми не сиділи б зараз біля струмочка, якщо б не ваш постріл, — переконано проговорив я.

— Будемо сподіватися, що моя стрілянина справі не зашкодить, — сказав лорд Джон. — У тутешніх лісах, напевно, часто лунають звуки не менш голосні: то відламається гілка, то звалиться ціле дерево. Однак на сьогодні сильних відчуттів досить. Ходімо краще до табору, пошукаємо в нашій аптечці карболки. Хто цих тварюк знає — може, їхні укуси отруйні.

Але, звідтоді як стоїть світ, навряд чи на долю людини випадало стільки пригод за один день. Нас чекало нове лихо. Ми вийшли берегом струмка на галявину і, побачивши колючу огорожу, що оточувала наш форт, вирішили, що цього разу випробування наші скінчилися. Однак відпочивати нам не довелося. Вхід у Форт Челленджера був завалений як і раніше, огорожа була ціла, а все-таки ми відразу зрозуміли, що за нашої відсутності тут хтось побував. Непроханий гість не залишив на землі жодних слідів, і тільки нависла над табором величезна гілка дерева гінкго видавала шлях, яким він пробрався сюди. Що ж стосується його сили і зухвалості, то про це добре свідчив стан нашого складу. Усі речі були розкидані по галявині, одна бляшанка з м’ясом розчавлена — очевидно, таким способом він намагався витягти її вміст. Від ящика з патронами залишилися самі друзки, а біля нього валялася зім’ята в корж гільза. Неясний страх знову стиснув нам серце, і ми почали злякано вдивлятися в густі тіні під деревами, очікуючи, що звідти от-от з’явиться щось дивовижне.

Яке ж полегшення ми відчули, коли почули в цю хвилину голос Самбо і, підійшовши до краю плато, побачили на вершині стрімчака його усміхнену фізіономію!

— Все добре, містере Челленджере! Все добре! — крикнув він. — Самбо тут. Не бійся! Коли покличеш Самбо, він завжди буде тут.

Дивлячись на чесного негра і на неосяжну рівнину, що простиралася мало не до приток Амазонки, ми згадали, що це все-таки двадцяте століття, що ми живемо на Землі, а не на якій-небудь повній первісного хаосу планеті, куди нас перенесло чарівною силою. Але як важко було уявити собі, що від фіолетової лінії обрію палицею кинути до великої ріки, якою ходять великі пароплави, що люди там балакають про свої маленькі життєві проблемки, тоді як ми, закинуті в первісний світ, до первісних істот, можемо тільки дивитися в той бік і тужити про життя, сповнене для нас стількох радостей!

У мене залишився ще один спогад, пов’язаний з цим незвичайним днем, і на ньому я закінчу свого листа. Поранення, яких ми зазнали, явно подіяли на нерви обох професорів, і вони розпочали гарячу суперечку про те, до якого роду доісторичних ящерів належать наші вороги — до птеродактилів чи диморфодонів. Справа дійшла до обміну шпильками. Щоб не чути їхньої перепалки, я відійшов убік і, сівши на стовбур дерева, що впало, запалив люльку. Через кілька хвилин переді мною виросла фігура лорда Джона.

— Слухайте, Мелоуне, — сказав він, — ви добре запам’ятали те місце, де гніздяться ці тварини?

— Звичайно, запам’ятав.

[43] Ігуанодон — рід динозаврів. Ігуанодони пересувалися на задніх трипалих кінцівках, що за своєю будовою подібні до ніг птахів. Жили по берегах рік, живилися рослинами.

[44] Гастингс — місце в Англії, знамените в історії великою битвою англійців з норманнами при підкоренні Англії Вільгельмом Завойовником. Там залягають піщаники крейдяного періоду з відбитками слідів динозаврів.

[45] Дайте Аліґєрі (1265–1321) — великий італійський поет доби Відродження, автор «Божественої комедії», що поділяється на три частини: «Пекло», «Чистилище» і «Рай», відповідно до етапів уявної подорожі поета трьома «загробними світами».