— Думаю, що так.
— І, цілком ймовірно, воно утворилося на місці старого кратера, — сказав Саммерлі. — Формація цього кряжа явно вулканічного походження. У будь-якому разі я схильний думати, що поверхня плато має ухил до центра, а там існує резервуар, вода з якого стікає яким-небудь підземним шляхом у Зміїне болото.
— Або випаровується, що теж сприяє збереженню належного рівня, — зауважив Челленджер, після чого обидва вчених мужі, за своїм звичаєм, розпочали наукову суперечку, що для нас, непосвячених, була воістину китайською грамотою.
На шостий день ми закінчили обхід гірського кряжа і повернулися до своєї колишньої стоянки біля пірамідального стрімчака. Повернулися обтяжені, тому що обхід остаточно переконав нас, що навіть найспритніші і найдужчі не зможуть піднятися на це плато. Через ущелину, до якої вели вказівні стрілки Мепл-Уайта і якою він, очевидно, сам скористався, тепер пройти було неможливо.
Що ж нам залишалося робити? Провізії і того, що ми здобували полюванням, у нас було цілком достатньо, але ж настане день, коли запаси треба буде поповнити. За два місяці почнуться дощі, і тоді в таборі не всидиш. Ці скелі твердіші від мармуру, у нас не вистачить ні часу, ні сил, щоб висікти стежину на таку висоту. Тому немає нічого дивного, що весь той вечір ми похмуро поглядали один на одного і, нарешті, не витрачаючи зайвих слів, залізли під ковдри. Перед тим як заснути, я ще помилувався на таку картину: Челленджер, наче величезна жаба, сидів навпочіпки коло багаття, підперши руками свою масивну голову, і, очевидно, був так занурений у міркування, що навіть не відгукнувся на моє «добраніч».
Але вранці перед нами постав зовсім інший Челленджер. Цей Челленджер, очевидно, був у захваті від власної персони і усією своєю істотою випромінював самовдоволення. За сніданком він раз у раз поглядав на нас з удаваною скромністю, начебто говорячи: «Усі ваші похвали мною заслужені, я це знаю, але благаю вас, не змушуйте мене червоніти від ніяковості!» Борода в нього так і стовбурчилася, груди були випнуті вперед, права рука закладена за обшлаг куртки. Таким він, імовірно, бачив себе на одному з п’єдесталів Трафальгар-скверу, ще не зайнятому черговим лондонським пугалом.
— Еврика! — крикнув, нарешті, Челленджер, блиснувши зубами крізь бороду. — Джентльмени, ви можете поздоровити мене, а я можу поздоровити усіх вас. Задачу розв’язано!
— Ви знайшли, звідки можна піднятися на плато?
— Насмілююся так думати.
— Звідки ж?
Замість відповіді Челленджер показав на пірамідальний стрімчак, що піднімався праворуч від нашої стоянки. Фізіономії в нас видовжилися — принаймні за свою ручаюся. Зі слів Челленджера ми знали, що на цей стрімчак можна піднятися. Але ж між ним і плато лежить бездонна прірва!
— Нам ніяк не перебратися через неї, — ледве вимовив я.
— На вершину ми так або інакше піднімемося, — сказав він. — А там подивимося, може, я зумію вам довести, що моя винахідливість не має кінця.
Після сніданку ми розв’язали тюк, у якому наш керівник тримав усі свої альпіністські пристрої. Звідти були витягнуті залізні кішки, скоби і міцний, легкий канат довжиною в півтораста футів. Лорд Джон був досвідчений альпініст, Саммерлі теж доводилося робити важкі сходження, отже, з усіх нас новачком у цій справі був тільки я. Але сила і запопадливість мали відшкодувати мені відсутність досвіду.
Завдання виявилося не таким вже й важким, хоча були хвилини, коли в мене волосся ворушилися на голові від страху. Першу половину підйому ми подолали зовсім просто, але далі стрімчак ставав усе крутішим, і останні п’ятдесят футів ми посувалися, чіпляючись руками і ногами за кожний виступ, за кожну тріщину в каменях. Ні я, ні професор Саммерлі не здолали б усього підйому, якщо б не Челленджер. Він перший добрався до вершини (дивно було бачити таку спритність у цій важкій людині) і прив’язав канат до стовбура великого дерева, що росло там. З його допомогою ми незабаром видерлися нагору по нерівній кам’яній стіні й опинилися на невеликій зарослій травою площадці футів двадцять п’ять у поперечнику. Це й була вершина стрімчака.
Трохи віддихавшись, я глянув назад і був уражений краєвидом, що відкрився переді мною. Здавалося, уся бразильська рівнина лежала перед нами, йдучи вдалину, у блакитнуватий серпанок, що застеляв обрій. Біля самих наших ніг починався положистий кам’янистий схил, порослий подекуди деревоподібною папороттю, а далі, за сідловиною пагорбів, чітко виступали жовто-зелені зарості бамбука, через які ми недавно пробиралися. Потім кущі і дерева густішали і, нарешті, зливалися в суцільну стіну джунглів, яка тяглася скільки сягало око і, напевно, ще на добрих дві тисячі миль у глиб країни.
Я все ще тішився цією чарівною панорамою, як раптом важка рука професора опустилася на моє плече.
— Дивіться сюди, мій юний друже, — сказав він. — Vestigia nulla retrorsum![38] Прагніть вперед, до нашої славної мети!
Я перевів погляд на плато. Воно лежало на одному рівні з нами, і зелена облямівка чагарника з рідкими деревами була так близько від стрімчака, що я мимоволі засумнівався: невже вона дійсно недосяжна? На око ця прірва була не більше сорока футів у ширину, але чи не однаково — сорок футів чи чотириста? Я схопився за стовбур дерева і заглянув униз, у безодню. Там, на самому її дні, чорніли крихітні фігурки індіанців, що дивилися на нас. Обидві стіни — і стрімчака і гірського кряжа — були зовсім стрімкі.
— Цікава річ! — почувся позад мене скрипливий голос професора Саммерлі.
Я озирнувся і побачив, що він з величезною цікавістю розглядає дерево, яке утримувало мене над безоднею. У його гладкій корі і маленькому ребристому листі було щось страшенно знайоме.
— Та це ж бук! — вигукнув я.
— Цілком правильно, — підтвердив Саммерлі. — Наш земляк теж потрапив на чужину.
— Не тільки земляк, шановний сер, але й вірний союзник, якщо вже на те пішло, — сказав Челленджер. — Цей бук виявиться нашим рятівником.
— Міст! — крикнув лорд Джон. — Боже милостивий, міст!
— Правильно, друзі мої, міст! Недарма я вчора цілу годину ламав голову, все намагався знайти який-небудь вихід. Якщо наш юний друг пам’ятає, йому вже було сказано одного разу, що Джордж Едуард Челленджер почуває себе найкраще, коли його припирають до стіни. А вчора — ви, звичайно, цього не заперечуватимете — ми всі були приперті до стіни. Але там, де інтелект і воля діють вкупі, вихід завжди знайдеться. Через цю прірву треба перекинути міст. Ось він, перед вами!
Дійсно, блискуча думка! Дерево було не менше як шістдесят футів заввишки, і якщо воно ляже так, як треба, прірва буде перекрита. Готуючись до підйому, Челленджер захопив із собою сокиру. Тепер він простягнув її мені.
— У нашого юного друга принадна мускулатура. Він краще за всіх справиться із цим завданням. Проте, прошу вас, робіть тільки те, що вам буде сказано, і не намагайтеся обтяжувати свої мізки.
Йдучи за його вказівками, я зробив кілька карбів на дереві з таким розрахунком, щоб воно впало в потрібному напрямку. Завдання виявилося неважким, бо стовбур його сам по собі сильно хилився до плато. Потім я взявся за роботу всерйоз, чергуючись з лордом Джоном. Приблизно за годину пролунав голосний тріск, дерево захиталося і звалилося, потонувши верхівкою в кущах на протилежному боці прірви. Стовбур відкотився до самого краю площадки, і на одну страшну мить нам здалося, що дерево звалиться вниз. Але воно здригнулося за декілька дюймів від краю і зупинилося. Міст у Невідому країну було перекинуто!
Усі ми, не промовивши жодного слова, потисли руку професорові Челленджеру, а він зняв свого солом’яного капелюха і низько вклонився кожному з нас.
[38] Ні кроку назад! (лат.).