— Мені належить честь першим ступити на землю Невідомої країни, — сказав він. — Не сумніваюся, що художники майбутнього відіб’ють цю історичну хвилину на своїх полотнах.
Він вже підійшов до краю прірви, як раптом лорд Джон схопив його за куртку.
— Дорогий професоре, — сказав він, — я в жодному разі не допущу цього.
— Тобто як, сер! — Голова Челленджера відкинулася назад, борода піднялася догори.
— В усьому, що стосується науки, я визнаю вашу першість, тому що ви вчений. Але це моя справа, так що будьте ласкаві слухатися мене.
— Як це «ваша справа», сер?
— У кожного з нас є своє ремесло, і моє ремесло солдатське. Наскільки я розумію, ми збираємося вторгнутися в незвідану країну, може, битком набиту ворогами. Трошки здорового глузду і витримки. Я не звик діяти на відчай душі.
Доводи лорда Джона були настільки переконливі, що сперечатися з ним не доводилося. Челленджер підвів голову і знизав плечима.
— Добре, сер, що ж ви пропонуєте?
— Хто знає, може, у цих кущах причаїлося плем’я канібалів, яким зараз саме час поснідати? — сказав лорд Джон, дивлячись через міст на скелі. — Потрапимо в киплячий казан, тоді пізно буде роздумувати. Тому давайте сподіватися, що нічого поганого нас не очікує, але діятимемо про всяк випадок з обачністю. Ми з Мелоуном спустимося вниз, візьмемо всі чотири гвинтівки і повернемося назад з обома метисами. Потім один з нас під прикриттям гвинтівок перейде на той бік, і якщо усе минеться благополучно, тоді за ним підуть й інші.
Челленджер сів на пеньок зрубаного дерева і застогнав з нетерпіння, але ми із Саммерлі одностайно підтримали лорда Джона, вважаючи, що, коли справа доходить до практики, право керівництва має належати йому. Підніматися стрімчаком тепер було набагато легше, тому що в найважкому місці нам допомагав канат.
Через годину ми з’явилися назад із гвинтівками і дробовиком. Метиси, за розпорядженням лорда Джона, перенесли наверх мішок з їстівними припасами на той випадок, якщо наша перша вилазка в Невідому країну затягнеться. Патрони були у кожного при собі.
— Ну, Челленджере, якщо ви неодмінно хочете бути першим… — сказав лорд Джон, коли всі приготування були закінчені.
— Дуже вам зобов’язаний за настільки милостивий дозвіл! — злостиво відповів професор, що не визнає ніяких авторитетів, крім свого власного. — Якщо ви нічого не маєте проти, я скористаюся з вашої люб’язності й виступлю як піонер.
Він перекинув сокирку за спину, сів на дерево верхи і, відштовхуючись обома руками, швидко перебрався по стовбуру на той бік. А там став на землю і підкинув вгору руки.
— Нарешті-таки! — крикнув він. — Нарешті-таки!
Я з острахом стежив за ним, очікуючи, яку ж долю готує йому ця зелена завіса. Але навкруги було тихо, тільки якийсь дивний строкатий птах спурхнув у професора з-під ніг і сховався серед дерев.
Другим через прірву перебрався Саммерлі. Просто разюче, скільки сили в цьому кволому тілі! Він побажав неодмінно захопити із собою дві гвинтівки, так що тепер обидва професори були озброєні. Потім настала моя черга. Я намагався не дивитися в страшну безодню, що розверзлася піді мною. Саммерлі простягнув мені приклад гвинтівки, а за секунду я вже схопив його за руку. Що стосується лорда Джона, то він просто перейшов мостом — перейшов без усякої підтримки! Залізні нерви в цієї людини!
І от ми четверо — у чарівній країні, у Загубленому світі, куди дотепер проникнув один Мепл-Уайт! Настала хвилина найбільшого тріумфу. Але хто міг подумати, що ця хвилина буде для нас початком найбільших нещасть? Дозвольте ж мені розповісти декількома словами, як вибухнув над нами цей страшний удар.
Ми відійшли від краю прірви і встигли футів на п’ятдесят пробратися крізь густий чагарник, як раптом позаду пролунав оглушливий гуркіт. Ми інстинктивно кинулися назад. Нашого моста більше не існувало!
Заглянувши вниз, я побачив на самому дні прірви плутанину гілок і друзок — усе, що залишилося від бука. Невже край площадки не витримав такої ваги й обсипався під нею? Це було перше, що спало нам на думку. А потім через виступ пірамідального стрімчака повільно з’явилася чиясь коричнева фізіономія. Це був наш метис Гомес. Але куди поділася його стримана посмішка і непроникність сфінкса? Обличчя, що дивилося на нас, спотворювала ненависть, задоволена помста запалила божевільним захватом його очі.
— Лорде Рокстоне! — крикнув він. — Лорде Джоне Рокстоне!
— Що потрібно? — відгукнувся наш супутник. — Я тут! До нас долинув вибух реготу.
— Так, ти там, англійський собако, і тобі відтіля не вибратися! Я чекав, довго чекав, коли настане слушна нагода. Вам важко було підніматися вгору, а спускатися вниз буде ще сутужніше. Ех, простаки! Потрапили в пастку? Усі до одного потрапили!
Вражені, ми не знаходили слів і мовчки дивилися на метиса. Великий зламаний сук, що лежав на траві, пояснив нам, що послужило йому важелем, коли він скидав наш міст. Його обличчя зникло в кущах, але за мить з’явилося знову, ще більш спотворене ненавистю.
— Ми ледве не вбили вас каменем біля печери, — крикнув він, — але так буде найкраще! Повільна смерть страшніша. Ваші кісточки побіліють, і ніхто не довідається, де вони спочивають, ніхто не прийде прикрити їх землею. Коли подихатимеш, згадай Лопеса, якого ти убив п’ять років тому коло ріки Путумайо! Я його брат, і яка б смерть не наздогнала мене, я помру спокійно, тому що помстився за нього!
Метис люто погрозив нам кулаком і сховався. Запала тиша.
Якщо б Гомес угамував свою помсту і тим обмежився, все зійшло б йому з рук. Його згубила безрозсудна пристрасть до драматичних ефектів, властива всім людям латинської раси, а Рокстон, що уславився, як «кара Божа» у трьох країнах Південної Америки, не дозволяв із собою жартувати. Метис вже спускався протилежним схилом стрімчака, та йому так і не вдалося ступити на землю. Лорд Джон побіг краєм плато, щоб не втрачати його з поля зору. Гримнув постріл, ми почули пронизливий зойк і за мить — глухий стукіт тіла, що впало. Рокстон повернувся до нас; лице в нього начебто скам’яніло.
— Я сліпий, роззява! — с гіркотою сказав він. — Моя дурість згубила вас усіх. Треба ж мені було забути, що ці люди нічого не прощають, що з ними завжди треба бути напоготові!
— Навіщо ж ви пожаліли другого метиса? Адже без його допомоги Гомес не справився б з деревом.