Біля входу вона була не більш як сорок футів у ширину, але потім швидко почала звужуватися і, нарешті, уперлася в укіс, такий стрімкий і слизький, що про підйом тут годі було й думати. Наш попередник явно мав на увазі щось інше. Ми повернулися назад — ущелина мала всього лиш чверть милі у глибину, — і раптом гостре око лорда Джона знайшло те, що нам було потрібно. Високо, майже над нашими головами, із суцільного мороку виступала ще темніша пляма. Це був, безперечно, вхід у якусь печеру.
На дні ущелини лежали купи каміння, і ми легко піднялися ними нагору. Усі наші сумніви розвіялися. Ось він, вхід у печеру, а поруч з ним — знову намальована крейдою стріла! Виходить, звідси, з цього самого місця, Мепл-Уайт і його нещасний супутник почали підйом на плато.
Ми були такі схвильовані, що не могли і подумати про повернення в табір. Нам хотілося негайно обстежити печеру. Лорд Джон вийняв із заплічного мішка електричний ліхтарик, що мав служити нам єдиним джерелом світла, і рушив уперед, наводячи жовті відблиски на скелі. Ми йшли за ним не відстаючи.
Судячи з гладких стін і куп гладкого каміння, ця заглибина в скелях була вимита водою. Проникнути в неї нам вдалося лише поодинці, та й то низько пригинаючись. Протягом перших п’ятдесяти ярдів печера поглиблювалася просто в товщу скель, а потім почала підніматися під кутом у сорок п’ять градусів. Незабаром підйом став ще крутіший, і нам довелося здиратися нагору на карачках по дрібній гальці, що обсипалася. Минуло ще кілька хвилин, і раптом лорд Рокстон крикнув:
— Далі ходу немає!
Стовпившись за ним, ми побачили в жовтому світлі ліхтаря накопичення базальтових уламків, що доходили до самої стелі печери.
— Обвал!
Ми витягли кілька каменів, але це не допомогло і лише розхитало більші брили, що будь-якої миті могли звалитися вниз і придушити нас. Перебороти таку перешкоду нам було зовсім не під силу. Шлях, яким ішов Мепл-Уайт, більше не існував.
Ми були настільки пригнічені цим, що, не обмінявшись жодним словом, повернули назад і побрели темною ущелиною. Але тут сталася одна подія, що серед інших виявилася досить знаменною.
Ми купкою стояли на дні ущелини, футів на сорок нижче печери, як раптом повз нас пролетів величезний камінь. Нам дивом вдалося уникнути смерті. З нашого місця не було видно, звідкіля зірвалася ця брила, але, за словами обох метисів, що затрималися коло входу в печеру, вона пролетіла і повз них, отже їй нізвідки було впасти, крім як із самого верхів’я. Ми подивилися туди, але в зелених заростях, що облямовували краї скель, не було помітно ані найменшого руху. І все-таки ніхто з нас не сумнівався, що камінь був призначений нам. Виходить, на плато є люди — люди, від яких варто чекати всього найгіршого!
Ми квапливо вийшли з ущелини, міркуючи про те, як ця несподівана подія може вплинути на наші плани. Становище було і без того тяжке, але якщо до перешкод, що заподіює на нашому шляху природа, додадуться ще і злі помисли людини, тоді нам буде непереливки. І все-таки хто з нас зважився б повернутися до Лондона, не довідавшись, що ховається за цією пишною облямівкою зелені, яка розкинулася за яку-небудь сотню футів над нами? Обговоривши все це, ми вирішили продовжувати обхід плато і відшукувати інше місце, звідкіля можна буде піднятися на його вершину. Гряда скель, що значно знизилася, йшла тепер вже не в західному, а в північному напрямку, і якщо прийняти пройдену нами частину за сектор кола, то все коло, мабуть, було не дуже велике. У гіршому випадку ми могли за кілька днів повернутися до тієї точки, звідки почали обхід.
Двадцять дві милі, пройдені нами цього дня, не принесли нічого нового. До речі сказати, анероїдний барометр[36] показує, що, рахуючи від того місця, де в нас було залишено човни, ми поступово піднялися щонайменше на три тисячі футів над рівнем моря. Цим пояснюються і помітні зміни температури і рослинності. Ми майже звільнилися від комах, від цієї напасті, що у тропіках отруює життя мандрівникові. Деякі види пальм ще трапляються, деревоподібної папороті як і раніше багато, а от високі дерева, якими такий багатий басейн Амазонки, зникли без сліду. Зате як приємно було зустріти серед цих негостинних скель наш в’юнок, пасифлору й бегонію — квіти, що нагадують про рідні краї! От така ж сама червона бегонія цвіте у вікні однієї вілли в Стритемі… Втім, я, здається, непомітно ухилився вбік, в особисті спогади!
Того вечора — я все ще розповідаю про перший день походу навколо гірського кряжа — з нами сталося те, після чого вже ніхто не сумнівався, що в зовсім недалекому майбутньому на нас чекають неабиякі дива.
Дорогий містере Мак-Ардле! Читаючи ці рядки, ви, можливо, вперше відчуєте, що редакція послала мене сюди не даремно і що цей матеріал, який можна буде надрукувати з дозволу професора, надзвичайно цікавий. Та я й сам насмілюся опублікувати його лише в тому разі, якщо повернуся до Англії з речовими доказами, які підтверджують правоту моїх слів, інакше мене назвуть новим Мюнхгаузеном.
Ви, напевно, однієї зі мною думки з цього питання і не схочете ризикувати репутацією «Дейлі-газетт» доти, поки ми не зможемо гідним чином захиститися проти тієї хвилі критики і скептицизму, які неминуче викличуть мої статті. Тому нехай звіт про цей разючий випадок — яку б він дав сенсаційну шапку для нашої бабусі «Дейлі»! — лежить у вашому столі і чекає слушної години.
Але ж все сталося в одну мить, і слід від цієї події залишився тільки в нас у мозку.
От як все було. Лорд Джон підстрелив агуті — невелику тварину, схожу на свиню. Половину туші ми віддали індіанцям, другу смажили для себе на багатті. З настанням темряви тут стає прохолодно, і кожний з нас тулився ближче до вогню. Ніч була безмісячна, але зірки трохи розріджували темряву, що нависла над рівниною. І раптом з цієї темряви, з цього нічного мороку зі свистом, що нагадує свист аероплана, до багаття кинулася зверху якась істота. Перетинчасті крила на мить прикрили нас, наче запоною, і я встиг роздивитися довгу, як у змії, шию, люті очі, що блиснули червоним вогником і величезний розкритий дзьоб, усаджений, на моє найбільше здивування, дрібними сліпучо білими зубами. Секунда — і ця істота полетіла геть… разом з нашою вечерею. Величезна чорна тінь футів двадцять у поперечнику злетіла до неба, дивовижні крила на мить заступили зірки і сховалися за скелями, що нависали над нами. Вражені, ми мовчки сиділи коло багаття, як ті герої Вергілія, на яких напали гарпії[37]. Саммерлі перший порушив мовчанку.
— Професоре Челленджере, — урочистим, тремтячим від хвилювання голосом промовив він, — я повинний вибачитися перед вами. Я помилявся, сер, але сподіваюся, що ви не будете мені докоряти.
Це було добре сказано, і обидва наших учених вперше обмінялися рукостисканням. От що дало нам безпосереднє знайомство з птеродактилем! Не шкода було поступитися вечерею заради примирення таких людей.
Але якщо плато і населяють доісторичні тварини, то їх, очевидно, не так уже й багато, тому що в наступні три дні нам нічого такого не трапилося. Весь цей час ми йшли вздовж північної і східної стін плато голою, гнітюче суворою місцевістю. Спочатку це була кам’яниста пустеля, потім сумовиті болота, багаті на диких птахів. Ці місця зовсім неприступні, і, якщо б не вузька крайка поруч самого підніжжя скель, нам довелося б повертати назад.
Скільки разів ми поринали до пояса в рідкий кисіль напівтропічних боліт! Але що було гірше за все — це яракаки, найбільш отруйні і злі змії Південної Америки, якими ці болота так і кишіли. Вони полчищами виповзали зі смердючої драговини і кидалися нам услід. Нас рятували тільки гвинтівки, які ми завжди тримали напоготові. Я, ймовірно, довіку не позбавлюся страшного спогаду про одну лійкоподібну западину в трясовині, порослу сіро-зеленим лишайником. Там було гніздо цих гадів, укоси западини кишіли ними, і вони негайно ж кинулися в наш бік, тому що яракака тим і знаменита, що варто їй тільки угледіти людину, як вона негайно кидається на неї. Усіх змій не можна було перестріляти, ми кинулися навтьоки і бігли доти, поки не вибилися із сил. Зупинившись, я озирнувся і побачив, як наші страшні переслідувачі звивалися серед очеретів, не бажаючи припиняти погоню, і цього видовища мені ніколи не забути. На карті, що ми креслимо, це місце так і буде названо: Зміїне болото.
Зі східного боку плато скелі були вже не червоного, а темно-шоколадного кольору, рослинність, що облямовує їхні вершини, помітно зріділа, але, незважаючи на те, що загальний рівень гірського кряжа знизився до трьохсот-чотирьохсот футів, нам і тут не вдалося знайти місце для підйому. Скелі, мабуть, стали навіть ще стрімкіші, ніж там, де ми почали свій обхід. Про цілковиту неприступність їх можна судити з прикладеного знімка, зробленого з боку кам’янистої пустелі.
— Але ж дощова вода мусить якось збігати вниз, — сказав я, коли ми обговорювали, що нам почати далі. — Виходить, на схилах не може не бути вимоїн.
— У нашого юного друга бувають іноді проблиски здорового глузду, — відповів професор Челленджер, поплескавши мене по плечу.
— Дощова вода повинна кудись подітися, — повторив я.
— Ні, яка в нього хватка! Який тверезий розум! Біда лише в тому, що ми навіч переконалися у відсутності таких вимоїн.
— Тоді куди ж вона дівається? — не здавався я.
— Очевидно, затримується десь всередині, оскільки стоків немає.
— Виходить, у центрі плато є озеро?
[36] Анероїд — прилад для вимірювання атмосферного тиску, що залежить від висоти над рівнем моря.
[37] Гарпії — у давньогрецькій міфології крилаті чудовиська.