Таємниче полум'я цариці Лоани: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Гарні примірники, пахнуть давниною. Але не у всіх були вкладки на спинці з назвою книги. Я витяг із шафи одну з них. Інстинктивно розкрив на титулці, щоб глянути назву, але виявилося, що у книзі її немає. Отже, це інкунабулум в оригінальній палітурці шістнадцятого століття з бурдюка свиноматки з холодним відтиском. Я провів долонею по краях, відчуваючи тактильну насолоду. «Трішки потерті ранти». Я почав гортати сторінки, мацаючи їх пальцями, щоб відчути, чи справді вони шарудять так, як розповідав Джанні. Дійсно, шарудять. «Поля чисті і широкі. Отакої, незначні жовтуваті патьоки на сторінках у кінці, дещо підточена сигнатура, але, хвалити Бога, до тексту не дійшло. Прекрасний екземпляр». Я перейшов до колофону, знаючи, що зветься він саме так, і промовив по складах: «Venetiis mense Septembri...»[77] 1497 рік. A чи не може це бути... Я перегорнув на першу сторінку. Побачив назву: «Iamblichus de mysteriis Aegyptiorum»[78].

— Це перше видання Ямвліха у перекладі Фічіно, чи не так?

— Звісно, це перше... monsieur Бодоні. Ви пригадуєте?

— Ні, я нічого не пам’ятаю, ви б мали це знати, Сибілло. Я просто теоретично знаю, що Ямвліх у перекладі Фічіно вперше побачив світ 1497 року...

— Так, я ще маю призвичаїтись. Річ у тім, що ви страшенно пишалися цим справді прекрасним примірником. Казали, що наразі він не продається, бо їх лишилося надто мало. Що треба зачекати, поки він з’явиться на якому-небудь аукціоні чи в американських каталогах, бо ж вони дуже спритно наганяють ціни, а тоді виставимо наш примірник.

— Он як, то я дуже завбачливий і здібний підприємець.

— А я казала, що то у вас така відмовка і ви хочете трошки притримати цей примірник для себе, щоб час від часу ним милуватися. Але позаяк ви вирішили пожертвувати Ортеліусом, маю для вас гарну звістку.

— Ортеліусом... яким?

— Виданням 1606 року, зі сто шістдесят шістьома кольоровими сторінками і покажчиком. В оправленні сімнадцятого сторіччя. Ви так тішилися, що змогли придбати майже за безцінь цілісіньку бібліотеку командора Ґамбі. Нарешті, ви вирішили внести цю книжку до каталогу. Тож, поки ви... поки вам було зле, я спромоглася продати її. Книжку купив один клієнт, він новачок у цій справі і, на око, аж ніяк не бібліофіл, радше з тих людей, що вкладають гроші заради зиску, бо десь почули, що антикварні книги наразі швидко дорожчають.

— Прикро, яка книжка дарма пропала... і за скільки?

Дівчині, здається, ніяково було казати таку суму вголос, тож вона взяла клаптик паперу, написала і подала мені.

— Ми внесли цей екземпляр у каталог «за договірними цінами». Ви були не проти поторгуватись. Я заправила за примірник максимальну ціну, а той добродій, навіть не торгуючись, підписав чек і — шукай вітру в полі. Як кажуть у Мілані, «з нігтя», просто з рук.

— Нічогенький у нас розмах. Я й не здогадувався, що поточні ціни такі захмарні. Вітаю, Сибілло, і скільки нам це коштувало?

— Власне, практично ані копійки. Завдяки залишкам бібліотеки Ґамбі, ми помалу вже майже повернули собі ту суму, яку сплатили за всю колекцію, так би мовити, без бою. Я вже подбала про те, щоб кошти занесли на банківський рахунок. Але гадаю, що оскільки ціна не була зазначена у каталозі, то, якщо пан Лаівеллі нам не відмовить, ми добре зведемо свій податковий баланс.

— Отже, я з тих, хто ухиляється від сплати податків?

— Ні-ні, монсеньйор Бодоні. Ви робите все те, що й ваші колеги. Загалом ви сплачуєте все, що треба, але на певних, дуже прибуткових оборудках ви, так би мовити, «трішечки собі допомагали». А в іншому ви зразковий платник податків. На дев’яносто п’ять відсотків.

— Після такої оборудки я стану зразковим платником податків на п’ятдесят. Я десь читав, що зразковий громадянин має платити податок до останньої копійчини. — Раптом мені здалося, що мої слова принизили дівчину. — Але не зважайте, я сам побалакаю з Лаівеллі, — мовив я по-батьківськи тепло.

Отакої, «я сам про все подбаю». Тепло, по-батьківськи? Тож я відрізав майже грубо:

— А тепер залиште мене з моїми книгами.

Дівчина відійшла геть і мовчки сіла за комп’ютер.

Я роздивлявся книжки, гортав сторінки. «Божественна комедія» Данте, надрукована Бернардо Пеналі 1491 року, «Фізіогноміка» Скота 1477 року, «Чотирикнижжя» Птоломея 1484 року, «Календар Реджімонтано» 1482 року. Але в моїй колекції не бракувало книжок і з наступного століття. Приміром, ось пречудове перше видання «Нового театру» Зонка і дивовижна «Механіка» Рамеллі. Я знав напам’ять кожну з цих книг, утім, як і будь-який букініст, що з голови може прочитати кожний зі своїх каталогів, але я й гадки не мав, що володію такими цінними примірниками.

Отже, по-батьківськи... Витягаючи книги з шафи і потім ставлячи свій скарб на місце, я безперестанку думав про Сибіллу. Поза всяким сумнівом, Джанні зробив мені недвозначно лукавий натяк. Паола не казала мені про дівчину аж до останньої миті, але все ж таки вжила кілька майже дошкульних слів. Навіть попри те, що вона говорила безпристрасно. Та оте «ваша спільна забавка», «може, аж занадто гарненька»... Власне, у тих словах не було й краплі ворожості, але Паола заледве не бовкнула, що у тихій воді...

Невже ми з Сибіллою крутимо амури? Розгублене дівча зі Сходу, має до всього цікавість. Раптом зустрічає зрілого чоловіка — а на час її приїзду я був майже на чотири роки молодший, — для неї він — авторитет, ба більше — бос, його знання багато глибші за ті, що має вона сама стосовно старожитніх книг. Дівчина вчиться, ловить кожне його слово, вона від нього у захваті. А чоловік зустрів ідеальну ученицю, привабливу, здібну, яка так тремтливо схлипує «oui, oui, oui», вони працюють разом, щодня, з ранку до ночі, вони самі у цій студії, вони спільники у дрібних і не дуже trouvailles[79]. І ось одного дня вони ненароком наштовхуються одне на одного в одвірку і — гру амурів розпочато. «Але на бога, дівчинко, ти ж така молода, знайди собі когось молодшого, адже я вже в тому віці, не сприймай мене так серйозно». А вона: «Ні-ні, я вперше відчуваю щось таке, Ямбо». Щось це схоже на заяложене «мило». Гаразд, далі теж буде, як у «милі» чи у любовному романі: «Ямбо, я так тебе кохаю і вже не можу дивитися у вічі твоїй такій гарній і ласкавій дружині. У тебе двоє дочок, і ти вже маєш онуків». — «Дякую, що нагадала про те, що я вже порохнява колода». — «Ні-ні, не кажи так, у тебе більше мужності, аніж у всіх тих... кого я зустрічала. Мої однолітки видаються мені смішними, але, можливо, буде правильніше, якщо я піду». — «Чекай, ми ж можемо просто залишитися друзями і далі зустрічатися щодня». — «Але хіба ти не розумієш, що саме бачити тебе щодня мені несила, і через це ми не можемо бути друзями». — «Не кажи так, Сибілло, давай поміркуймо. Одного дня ти вже не прийдеш до студії, я зателефоную і скажу, що накладу на себе руки, а ти відповіси, щоб я не був дитиною і що tout passe[80], але потім ти перша не витримаєш і повернешся». І так триває вже чотири роки. Чи вже давно не так?

Здається, я завчив усі кліше, але не вмію ліпити з них хоч щось правдоподібне. Чи, може, ці історії саме тому такі неймовірні і такі незвичайні, що ці банальності сплітаються у них найнеймовірнішим чином і їх уже не розплутати. Але коли ти сам переживаєш цю банальність неначе вперше, сорому не відчуваєш.

Чи, може, все ж таки вся ця історія не така вже й неймовірна. Цими днями я почав думати, що не зазнаю вже жадання, але щойно я побачив її, я вмить відчув, що значить «жадати». Я маю на увазі особу, яку побачив уперше. А уявіть, що означатиме для мене бачити її щодня, ходити з нею поряд, бачити, як вона пливе навкруги, немов ступає водою. Але я, звісно, кажу це, аби не мовчати. Я б ніколи не наважився підійти першим, тим паче у тому стані, в якому я наразі перебуваю, у такій ситуації. Тим більше, якою б сволотою я тоді був, учинивши так з Паолою. Вона ж бо для мене як Непорочна Діва, навіть подумки. Чудово. Але як же дівчина?

Можливо, її почуття у розпалі. Може, вона хотіла звернутися до мене на «ти» чи просто на ім’я. Хвалити Бога, французи кажуть «ви», навіть коли лягають в одне ліжко. Може, вона хотіла кинутися мені на шию, хтозна, як вона страждала протягом усіх цих днів. Але ось явивсь я, як Ясне Сонечко: «Як ся маєте, мадемуазель Сибілло? Облиште мене з моїми книгами. Дякую, ви такі ласкаві». І дівчина розуміє, що вже ніколи не скаже мені правди. Можливо, то й на краще, їй уже час знайти собі хлопця. А як же я?

Звичайно, про те, що я зараз не при собі, записано навіть у моїй історії хвороби. То чому я сушу собі мізки? Звісно, я працюю з принадною дівчиною, а тому очевидно, що Паола гратиме роль ревнивої дружини, хоч це звичайнісінька гра між старим подружжям. А Джанні? Саме Джанні заговорив про красунечку Сибіллу. Може, це він утрачає голову через цю дівчину? Унадився ходити до студії під приводом податкової документації і робить вигляд, що захоплюється шурхотом стародавніх сторінок. Це він запав на дівчисько, а я тут — як п’яте колесо до воза. А цей Джанні, з нас же обох пісок сиплеться. Старі шкарбуни. І він хоче вкрасти, власне, вкрав жінку моєї мрії? Отакої: «Жінку моєї мрії»?

Я гадав, що мені стане сил жити поміж стількох незнайомих мені людей, але зробити це стало ще важче, відколи у моїй голові поселилися ці старечі фантазії. І мені зле вже від того, що я можу зробити боляче їй. Отже, ба як... Хоча що ж дивного в тому, що я не хочу образити свою прийомну дочку? Як дочку? Днями я вважав себе педофілом, а зараз що, виявляється, що я ще й охочий до інцесту?

Врешті, боже мій, хто ж сказав, що ми з нею кохалися? Може, то був лише поцілунок, один-однісінький поцілунок, і все. Платонічний потяг. Один зумів зрозуміти те, що відчувала інша, і навпаки, але ніхто з них двох так ніколи про це і словом більше не прохопився. Як коханці Круглого столу, ми протягом чотирьох років спали, кладучи поміж собою меч.

О, серед моїх книг є ще й «Stultifera navis»[81]. Проте, не думаю, що це перше видання, та й сам примірник не в надто гарному стані. А що це — «De proprietatibus rerum» Бартоломія Ґленвільського?[82] Все до цяточки розбите по рубриках, шкода, що вона у сучасній палітурці, стилізованій під старовину. Гаразд, повернімося до справ.

[77] Венеція, місяць вересень (лат.).

[78] «Ямвліх про єгипетські містерії» (лат.).

[79] Битвах (фр.).

[80] Усе мине (фр.).

[81] «Корабель дурнів» (лат.) — сатирична поема німецького письменника Себастьяна Бранта (1458—1521).

[82] Бартоломій (Варфоломей) Ґленвільський — англійський францисканець XIII ст., автор твору «Про властивості речей» («De proprietatibus rerum»), що був надрукований у Страсбурзі 1488 року.