Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Скільки років вашому коневі, голубчику? — спитав містер Піквік, потираючи собі носа шилінгом, який він залишив на сплату.

— Сорок два, — відповів візник, скоса поглядаючи на нього.

— Що? — вигукнув містер Піквік, хапаючись за свою записну книжку.

Візник повторив. Містер Піквік допитливо втупив очі в його обличчя, але той не змінився на виду, і джентльмен занотував його слова.

— А скільки часу їздите ви ним, не розпрягаючи? — вів далі містер Піквік, шукаючи нових відомостей.

— Два-три тижні, — відповів візник.

— Тижні! — здивувався містер Піквік, і записна книжка з'явилась знову.

— Його стайня в Пентонвілі,— холодно пояснив візник, — але ми рідко тримаємо його там через його кволість.

— Не тримаєте в стайні через кволість? — розгублено перепитав містер Піквік.

— Він завжди падає, коли вивести його з кеба, — провадив своєї візник, — а коли вже запряжений, ми дуже цупко прив’язуємо його та підтягаємо близько до голобель, і тоді він не може впасти. До того ж у нас на кебі пара надзвичайно великих коліс, і коли кінь зрушить з місця, колеса біжать слідом за ним, так що він мусить рухатися вперед; інакше йому не можна.

Містер Піквік записав кожне слово візника, сподіваючись доповісти в клубі про надзвичайний приклад життьової сили коня у відповідних умовах. Запис був майже закінчений, коли вони під’їхали до Голден-Кроса. Візник зскочив з передка. Снодграс і містер Вінкл, що нетерпляче чекали прибуття свого славетного ватажка, підбігли привітати його.

— Ось ваші гроші,—сказав містер Піквік, подаючи візникові шилінг.

І як же здивувався вчений муж, коли цей навіжений суб’єкт кинув монету на брук і в дуже мальовничих виразах зажадав, щоб йому зробили приємність, дозволивши тут же відлупцювати його (містера Піквіка).

— Ви — божевільний, — сказав містер Снодграс.

— Або п’яний, — висловив думку містер Вінкл.

— Або і те, і друге, — зауважив містер Тапмен.

— Виходьте! Виходьте всі четверо! — запрошував візник, стрибаючи на всі боки, наче був на пружинах, і боксуючи тим часом у повітря.

— От сміха! — гукали з півдюжини візників, що стояли на біржі. — Ану, дай їм, Семі — і вони із задоволеним виглядом оточили компанію.

— Чого там такий гвалт, Сем? — спитав якийсь добродій з чорними перкалевими рукавами.

— Гвалт? — відказав візник. — А навіщо йому мій номер?

— Та мені зовсім не потрібний ваш номер! — здивувався містер Піквік.

— Навіщо ж ви записували його? — спитав візник.

— Та я й не записував, — обурено промовив містер Піквік.

— Чи повірить хто цьому? — звернувся візник до натовпу. — Чи повірить хто, що цей шпигун, сидячи у мене в кебі, занотував не тільки мій номер, а й записав усі мої слова в якусь штуку. („Записна книжка!" — промайнуло в голові містера Піквіка).

— А чи й справді він записував? — втрутився якийсь візник.

— Авжеж записував, — настоював перший, — а тоді, змусивши мене вилаяти його, прикликав ще й трьох свідків. Та я дам йому доброї науки, хоч нехай і мені за те дадуть шість місяців. Виходьте!

І візник, зневажаючи свою особисту власність, кинув на землю капелюх, збив окуляри містера Піквіка, другим ударом атакував його в ніс, а за одним заходом штовхнув і в груди, третім — зацідив у око містера Снодграса, четвертим — для відмінності — дав стусана в жилет містера Тапмена. Потім він покрутився на брукові, кинувся знову на тротуар і нарешті відбив увесь запас духу з тіла містера Вінкла. І все це протягом якихось шести секунд.

— Де полісмен? — закричав містер Снодграс.

— Під насос їх! — запропонував продавець гарячих пиріжків.

— Ви за це відповідатимете! — прохрипів, задихаючись, містер Піквік.