Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, ні! — перелякався містер Вінкл на саму думку, що його приятель і дійсно додержить слова. — Не присягайтесь, не присягайтесь; це цілком зайве.

Містер Снодграс спустив руку, яку він у поетичному надпориві підніс був угору, ніби посилаючись на небо, і прибрав позу вичікувальної уваги.

— Мені потрібна ваша допомога в справі честі, дорогий друже… — сказав містер Вінкл.

— І ви її матимете, — містер Снодграс стиснув приятелеві руку.

— …з одним доктором — доктором Слемером з 97 — го полку, — провадив далі містер Вінкл, бажаючи надати справі якомога серйознішого вигляду. — У цього офіцера є секундант — теж офіцер. Дуель має відбутись сьогодні по заході сонця на відлюдному полі, за фортом Піта.

— Я буду вашим секундантом, — сказав містер Снодграс. Він був здивований, але ні трохи не збентежений. Дивна річ, які спокійні бувають у таких випадках усі, крім головних дійових осіб. Містер Вінкл забув про це. Він судив про почуття друга з своїх власних емоцій.

— Наслідки можуть бути жахні,—сказав містер Вінкл.

— Сподіваюся, що все обійдеться гаразд, — заспокоїв його містер Снодграс.

— Доктор, я думаю, дуже добрий стрілець, — зауважив містер Вінкл.

— Більшість військових добре стріляє,— байдужо відповів містер Снодграс. — Але й ви непоганий стрілець. Так же?

Містер Вінкл ствердив це, і, бачивши, що не схвилював свого компаньйона, змінив тактику.

— Снодграс, — промовив він тремтячим з хвилювання голосом, — якщо мене буде вбито, в пакеті, що я вам передам, ви знайдете лист для мого… для мого батька.

Але й тут містер Вінкл схибив. Містер Снодграс трохи розчулився, але перейняв на себе доручення з такою охотою, наче був листоноша.

— Якщо мене буде вбито або я вб’ю доктора, — не вгавав містер Вінкл, — вас, дорогий друже, судитимуть як спільника. Чи маю я право наражати мого друга на небезпеку ув’язнення, може, довічного.

Містер Снодграс трохи завагався, але його героізм був непереможний.

— У справах моїх друзів я ладний нехтувати й небезпекою! — запально вигукнув він.

Деякий час, заглибившись кожен у свої думки, вони йшли мовчки. Містер Вінкл в душі проклинав свого відданого друга. Ранок минав. Вінкла починав брати розпач.

— Снодграс;—сказав він, раптом спиняючись, — не зробіть тільки мені капості: не звертайтесь до місцевої влади, не просіть поліцію заарештувати мене або доктора Слемера з дев’яносто сьомого полку, що стоїть у Четгемських Казармах, бо дуель тоді не відбудеться. Прошу, не робіть цього.

Містер Снодграс вхопив свого друга за руку і з запалом відповів:

— Ні за що в світі!

Пересвідчившись, що Снодграса залякати не можна і що йому судилося бути живою ціллю, містер Вінкл здригнувся.

Після того, як містер Снодграс дізнався про всі деталі справи, приятелі, придбавши в рочестерській крамниці скриньку із задовільними пістолетами, достатню кількість пороху, куль та пістонів, повернулися до готелю: містер Вінкл — поміркувати про близький бій, а містер Снодграс — розглянути смертодайну зброю і зробити її придатною для негайного вжитку.

Був теплий і душний вечір, коли вони рушили в путь. Містер Вінкл, щоб його не впізнали, закутався у величезний плащ, а містер Снодграс під своїм плащем ховав смертовбивчі знаряддя.

— Ви нічого не забули? — збудженим тоном спитав містер Вінкл.

— Нічого. Я взяв із собою запасний пістолет на випадок, якщо перший не вистрелить, чверть фунта пороху і поклав у кишеню дві газети на клейтухи.

То були докази дружби, за які кожен, звичайно, має відчувати найбільшу вдячність. Треба гадати, що почуття вдячності у містера Вінкла було занадто велике, щоб його можна було висловити, а тому він не сказав нічого і йшов далі мовчки.

— Чудова пора, — зауважив містер Снодграс, коли вони, перелізши через паркан, ішли полем. — Сонце саме заходить.

Містер Вінкл глянув угору на сонце і з болем подумав, що незабаром, може, „заходитиме" і він.

— А ось і офіцер!—скрикнув через кілька хвилин містер Вінкл.

— Де?