Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Здрастуй, Бен, голубчику, тільки прошу не стискуй так, бо ти пожмакаєш мені убрання, — попросила Арабелла, нахиляючись наперед, щоб поцілувати брата.

Замирившись з сестрою, містер Бен Елен піддався впливові своїх почуттів, сигар та портеру і подивився кругом крізь змокрілі скельця окулярів.

— А для мене у вас і словечка не знайдеться?— закричав Вордл, розкриваючи обійми.

— Знайдеться; і багато, — шепнула Арабелла, потрапляючи в обійми старого джентльмена. — Ви — бездушне, жорстоке, нечуле страховище.

— А ви — маленька бунтівниця, — тим же тоном відповів Вордл, — і мені доведеться не приймати вас більше у себе. Таких людей, як ви, що одружуються всупереч цілому світові, треба виключати з пристойного товариства. Прошу ! — голосно промовив старий джентльмен. — Обід на столі. Ви сядете поруч мене, Арабелло. Джо! А, кляте створіння! Він чогось не спить.

І справді, на превелике здивування свого пана, гладкий хлопець не спав і тримався напрочуд бадьоро. Очі його були розплющені й дивилися так, немов він і не збирався будьколи їх заплющувати. В його рухах помічалася якась незвичайна жвавість. Зустрічаючись поглядами з Емілією або Арабеллою, він скалив зуби й усміхався, а один раз Вордл міг навіть заприсягнутись, що він підморгнув до них.

Зміна в поведінці гладкого хлопця пояснювалась чимраз більшою свідомістю своєї гідності, яку він відчув, ставши повіреним молодих дам, і всі його підморгування, кивки та гримаси мали запевнити їх в його відданості. Але знаки ці скоріше могли збудити підозру, ніж приглушити її, і тому Арабелла щоразу відповідала

Я на них, насуплюючи брови або хитаючи головою. Гладкий же хлопець брав ці застережливі миги за похвалу собі й підморгував, кивав головою й гримасував з подвоєною енергією.

— Джо, — сказав містер Вордл, обшукавши всі свої кишені, — чи не на софі моя табакерка?

— Ні, сер, — відповів гладкий хлопець.

— А! пригадав. Вона у мене в спальні. Побіжи та принеси її мені.

Гладкий хлопець пішов у суміжну кімнату і через хвилину повернувся звідти з табакеркою і з обличчям таким блідим, якого ніколи не було в жодного гладкого хлопця.

— Що трапилося з тобою, хлопче? — гукнув здивований Вордл.

— Нічого, — пробелькотів Джо.

— Мабуть, ти бачив там привид? — спитав старий джентльмен.

— Або хильнув чогонебудь, — висловив думку Бен.

— Думаю, ви маєте рацію, — шепнув через увесь стіл Вордл. — Він — п’яний, я певен того.

Бен Елен відповів, що така і його думка. Цей джентльмен бачив силу випадків зазначеної недуги, і тому Вордл переконався, що враження, яке вже з півгодини снувалося в його голові, правильне, і прийшов до висновку, що гладкий хлопець п’яний.

— Попильнуйте його кілька хвилин, — шепнув Вордл. — Зараз побачимо, так воно чи ні.

Безщасний юнак обмінявся десятком слів з містером Снодграсом, і той благав прислати когось, щоб визволити його, а тоді випхнув хлопця разом з табакеркою, боячись, що через довгу відсутність посланця його викриють. Хлопець, поміркувавши кілька часу із дуже збентеженим обличчям, вийшов з кімнати й подався шукати Мері.

Але Мері, переодягнувши свою пані, пішла вже додому, і гладкий хлопець повернувся ще більше стурбований.

Вордл і містер Бен Елен перезирнулися.

— Джо! — сказав Вордл.

— Тут, сер.

— Чого це ти виходив?

Гладкий хлопець розпачливо глянув в обличчя кожного й пробелькотів, що не знає.

— А! не знаєш; га? — повторив Вордл. — Передай сир містерові Піквіку.

Містер Піквік, бувши в чудовому настрої, чарував усіх за столом, а тепер провадив жваву розмову з Емілією та містером Вінклем, чемно схиляючи голову, вимахуючи лівою рукою, щоб підсилити свої зауваження, і весь сяючи ласкавою усмішкою. Він узяв трохи сиру і збирався поновити перервану розмову, коли гладкий хлопець, перехилившися, щоб голова його була на одному рівні з головою містера Піквіка, показав великим пальцем через плече собі й скривив гримасу, огиднішої й жахливішої за яку не кривлять навіть у різдвяних пантомімах.

— Боже мій! — скрикнув містер Піквік. — Що за?.. — і він спинився, бо гладкий хлопець уже випростався й удав, ніби спить.

— В чім річ? — спитав містер Вордл.