Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Ні, ні,— схопила хлопця Емілія. — Белло, душко, дай пораду.

Після цього Емілія, містер Снодграс, Арабелла та Мері з'юрмилися в одному з кутків і кілька хвилин, протягом яких хлопець дрімав, радилися.

— Джо, — спитала нарешті Арабелла, обдарувавши хлопця чарівною усмішкою, — як тобі ведеться, Джо?

— Джо, — промовила Емілія, — ти — гарний хлопець, і я за тебе не забуду.

— Джо, — сказав містер Снодграс, підійшовши до здивованого парубка й стиснувши йому руку, — на жаль, я мало знав тебе. Ось тобі п’ять шилінгів, Джо.

І я буду винна тобі п’ять шилінгів, Джо, — додала Арабелла, — бо ми з тобою старі знайомі.

Гладкий хлопець міркував повільно, і спершу така раптова до нього симпатія здивувала його, і він став озиратися досить перелякано. Нарешті, його широке обличчя почало виявляти симптоми усмішки, пропорціонально до широких розмірів, і, сунувши в кишеню півкрони, а за нею й руку, він вибухнув реготом, подібним до кінського іржання; то був перший і єдиний регіт за все його життя.

— Він, я бачу, розуміє нас, — сказала Арабелла.

— Краще було б нагодувати його, і зараз же, — зауважила Емілія.

Почувши цю пропозицію, гладкий хлопець мало не зареготав знову. Мері, Пошептавшись ще трохи, відійшла від решти й сказала:

— Я обідатиму сьогодні з вами, сер, якщо ви не заперечуєте.

— Ходім! — похопився відповісти гладкий хлопець. — Там такий знаменитий пиріг з м’ясом.

По цих словах гладкий хлопець побрався вниз, а його гарненька супутниця, чаруючи дорогою всіх коридорних і дратуючи всіх покоївок, йшла слідом за ним до їдальні.

Там і справді був пиріг з м’ясом, про який так зворушливо говорив юнак. Знайшлися там ще й біфштекс, і тарілка картоплі, і кухоль портеру.

— Сідайте, — сказав гладкий хлопець. — О, очі мої, яка краса! Я ж такий голодний.

Гладкий хлопець із слонячою грайливістю простяг руки, бажаючи поцілувати Мері, але ухилитись від нього було легко, і гарненька його супутниця зникла, перш ніж він устиг обняти її, після чого апатичний юнак з’їв, з сентиментальним виразом на обличчі, фунтів зо два біфштексу й заснув міцним сном.

Нагорі треба було про стільки поговорити й обміркувати стільки планів втечі та одруження на той випадок, якщо старий Вордл не змилосердився б, що, коли містер Снодграс остаточно розпрощався, до обіду лишалося тільки півгодини. Дами побігли до Емілії причепуритись, а щасливий коханець, узявши капелюх, вийшов з кімнати. Не встиг він дійти до кінця коридору, як почув голос містера Вордла, а нахилившись через бильця, побачив і його самого, що в супроводі інших джентльменів збирався вгору сходами. Не знаючи плану будинку, містер Снодграс поспішив повернути до кімнати, де він тільки но був, а звідти прослизнув у суміжну кімнату (спальню містера Вордла) і тихенько зачинив за собою двері. В той самий момент до вітальні ввійшли містер Вордл, містер Натаніел Вінкл і містер Бенджемен Елен, якого він упізнав з голосу.

„Добре, що я заховався від них, — подумав містер Снодграс і, усміхнувшись, навшпиньки прокрався до других дверей. — Звідси я вільно й непомітно вийду в коридор".

На великий жаль, вільному та непомітному виходові перешкоджало лише те, що двері були замкнені на ключ, і ключа в замку не було.

— Принесіть нам сьогодні найкращого вина, коридорний, — потираючи руки сказав старий Вордл.

— Матимете найкраще, сер, — запевнив коридорний.

— І скажіть дамам, що ми вже прийшли.

— Слухаю, сер.

Містер Снодграс палко й побожно бажав, щоб дами довідались і про його прихід. Він навіть хотів шепнути „коридорний!" в замкову щілину, але в голові його промайнула гадка про можливість з’явлення перед ним зовсім не коридорного. Тоді він сів на свій саквояж і затрусився.

— Перкера ми не будемо чекати й хвилини, — сказав Вордл, дивлячись на свого годинника. — Він завжди акуратний. Як прийде, то буде вчасно, а не прийде, то нема чого й дожидати. А! Арабелла !

— Сестро моя! — скрикнув містер Бенджемен Елен, романтичним жестом обіймаючи її.

— О, Бен, як од тебе тхне тютюном! — промовила Арабелла, досить знеможена цією ознакою любові.

— Правда? — спитав містер Бенджемен Елен. — Правда, Белло? А, може, що й тхне.

І справді, так могло бути, бо він тільки но залишив невеличку милу компанію з дюжини курців — студентів — медиків — у невеличкій залі бара перед жарким каміном.

— Але я страшенно радий бачити тебе, — сказав містер Бен Елен. — Щасти тобі, боже, Белло.