Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

РОЗДІЛ XLI,

Те, що з'явилося перед очі здивованого клерка, був хлопець — напрочуд гладкий хлопець, одягнений, як козачок. Він стояв на маті з заплющеними очима, немов спав. Клерк ніколи й ніде не бачив такого гладкого хлопця, і це, в поєднанні з надзвичайним спокоєм усієї його постаті, чого ніяк не можна було сподіватися від причинця такого грюкоту, здивувало Лаутена найбільше.

— У чім справа? — спитав клерк.

Надзвичайний хлопець не відповів ні слова; тільки хитнув головою, і клеркові здалося навіть, ніби він злегка хропе.

— Звідки ти? — питався клерк.

Хлопець не поворухнувся. Він важко дихав, але усіма іншими сторонами був цілком нерухомий.

Клерк тричі повторив запитання і, не діставши ніякої відповіді, збирався вже зачиняти двері, коли хлопець раптом розплющив очі, кілька разів моргнув, один раз чхнув і підняв руку, неначе лагодився поновити стукання. Побачивши, що двері відчинені, він здивовано озирнувся і нарешті втупив погляд в обличчя містера Лаутена.

— Якого біса ти так стукаєш? — роздратовано скрикнув клерк.

— Як так? — сонним голосом повільно спитав хлопець.

— Та так, як сорок візників разом, — пояснив клерк.

— Тому, що пан наказав мені стукати, доки не відкриють, бо інакше я можу заснути, — відповів хлопець.

— Ну, гаразд, — промовив клерк, — в якій справі тебе прислано?

— Сказати, що він чекає внизу коло сходів.

— Хто він?

— Та пан же. Він хоче знати, чи дома ви.

Виглянувши у вікно й побачивши коло дверей кеб, а в ньому симпатичного літнього джентльмена, містер Лаутен жестами попросив його зайти до контори, після чого старий джентльмен зараз же вистрибнув з екіпажу.

— Це і є твій пан, там у кебі?

Хлопець ствердно нахилив голову.

Дальші запитання були перервані з’явленням старого Вордла, якого Лаутен зараз же провів до кабінету.

— Піквік! — крикнув старий джентльмен. — Вашу руку, друже ! А я до позавчорашнього дня і не знав, що ви страждаєте у тюрмі. Як ви дозволили йому це, Перкер?

— Нічого не міг вдіяти, любий мій сер, — відповів Перкер, сміючись та нюхаючи тютюн. — Ви ж знаєте, який він упертий.

— Авжеж що знаю; авжеж, — сказав старий джентльмен. — А проте сердечно радий бачити його. Тепер уже я не спущу його з ока.

З цими словами Вордл ще раз стиснув руку містерові Піквіку, а коли те саме вчинив і з Перкером, кинувся в крісло, і його веселе обличчя знову засяяло усмішкою та здоров'ям.

— Ну, — сказав Вордл, — і гарні ж діла тепер робляться… понюшку вашого тютюну, голубе Перкер… такого ще й не бувало; га?

— Що ви хочете сказати? — спитав містер Піквік.

— Сказати! — повторив Вордл. — Та дівчата ж усі показились. Скажете, це не новина? Мабуть, і не новина, а втім, це правда.

— Невже ви приїхали до Лондона кат-зна звідки спеціально сповістити нас про це? — спитав Перкер.

— Ні, не зовсім, — відповів Вордл, — хоч це й було головною причиною мого приїзду. А як Арабелла?

— Дуже добре, — сказав містер Перкер, — і я певний, буде щаслива побачитися з вами.

— Ач, кароока лукавниця! — засміявся Вордл. — Я й сам намірявся трохи згодом одружитися з нею. Але я радий; дуже радий.