Посмертні записки Піквікського клубу: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

— Як довідались ви про це? — зацікавився містер Піквік.

— Та не від кого ж, як від моїх дівчат, звичайно, — відповів Вордл. — Арабелла позавчора написала, що одружилась без згоди батька її чоловіка, і що ви поїхали здобувати ту згоду, хоч тепер уже й пізно. Я вирішив, що це саме час серйозно поговорити з моїми дівчатами, понаказував, яка то жахлива річ, коли діти дружаться без згоди батьків і таке інше, але, чорт побери, не справив на них ні найменшого враження. На їхню думку виходить, що куди жахливіше вінчатися без дружок. Зрештою, з таким же успіхом я міг би проповідувати й перед самим Джо.

Тут старий джентльмен зупинився, щоб посміятися, і, давши цим полегшення своєму серцю, закінчив:

— Та це ще, здається, не все. Це лише половина отих потайних кохань. Протягом останніх шести місяців ми ходили по мінованому полю і, нарешті, міни вибухнули.

— Що ви кажете? — скрикнув містер Піквік, збліднувши. — Невже друге секретне одруження?

— Ні, ні, —заспокоїв його старий Вордл. — Справа не стоїть ще так погано.

— То що ж тоді? — спитав містер Піквік. — Це стосується й до мене?

— Чи відповідати мені на його запитання, Перкер? — сказав Вордл.

— Коли воно не пошкодить вам, дорогий мій сер.

— Гаразд; тоді — стосується.

— Але як? — захвилювався містер Піквік. — Яким способом?

— Та ви, знаєте, такий запальний, що я майже боюся говорити вам. От хіба що Перкер сяде між нами, щоб запобігти лихові.

Зачинивши двері й удавшись ще раз до Перкерової табакерки, старий джентльмен розпочав оповідати про своє велике відкриття так:

— Річ у тім, що донька моя Белла… Белла, що, знаєте, одружилася з молодим Трандлем.

— Так, так; знаємо, — нетерпеливився містер Піквік.

— Тільки не лякайте мене, та ще й з самого початку… Друга донька моя Емілія, прочитавши Арабеллиного листа до мене, пішла спати, бо в неї заболіла голова… отже, Белла підсіла того вечора до мене й завела розмову про шлюбні справи. „Ну, що ви думаєте про це, тату?" — питається. „Що думаю, голубонько?", — кажу. — „Думаю, воно влаштується. Сподіваюсь, усе вийде на краще". А відповідав я так тому, що сидів на той час коло каміна, пив свій грог, думав про себе і, вкидаючи коли-не-коли слово, хотів спонукнути її до дальшої розмови. Обидві мої дівчинки — точнісінько їхня мила мама і, старіючи, я люблю сидіти коло них, бо їхні голоси та погляди переносять мене до най щасливішої в моєму житті пори і роблять мене на мить таким молодим, як я був тоді, тільки не таким легковажним. „Це справжнє одруження з любові, тату", каже Белла, помовчавши трохи. „Воно правда твоя, серденько", одказую, „та не завжди такі шлюби дають найкращі наслідки".

— Я не згоджуюся з цим, затямте, — палко перебив його містер Піквік.

— Чудово, — відповів Вордл, — не згоджуйтесь з чим хочете, коли дійде ваша черга говорити, а тепер не перепиняйте мене.

— Вибачте, — перепросив містер Піквік.

— Вибачаю, — відповів Вордл. „Шкода мені, що ви проти шлюбу з любові, тату", сказала Белла, трохи почервонівши. „Я помилився; і не повинен був казати так, моя люба", відповів я, гладячи її щічку з ніжністю, на яку здатна моя груба лапа, „бо один такий приклад — твоя мама, а другий — ти сама". „Та я не про те кажу", співає вона своєї, „мені, власне, треба поговорити з тобою, тату, про Емілію".

Містер Піквік здригнувся.

— Що там таке? — аж зупинився Вордл.

— Та нічого, — відповів містер Піквік, — прошу далі.

— Не вмію я розповідати, — несподівано сказав Вордл. — Та рано чи пізно мушу викласти все, і щоб не брати у вас зайвого часу, скажу вже прямо. Повагавшись, Белла наважилась таки сказати мені, що Емілія дуже нещаслива; що, починаючи від різдва, вона ввесь час листується з вашим приятелем Снодграсом; що, як годиться, вона збиралась тікати з ним, наслідуючи похвальний приклад своєї шкільної подруги та приятельки; але, поміркувавши трохи і згадавши, що я досить прихильний до них обох, вони вирішили зробити мені честь і спитати, чи не заперечуватиму я проти їхнього одруження звичайним способом. А тепер, містер Піквік, якщо вважаєте це за пристойне» зменшіть ваші очі до їхнього постійного розміру і скажіть мені, що маємо ми робити, і я буду дуже вам вдячний за це.

Ущипливий тон, яким простосердий старий джентльмен промовив останню фразу, був не безпідставний, бо обличчя містера Піквіка застигло у виразі крайнього здивування й замішання, цікавому для спостерігача.

— Снодграс!.. Від самого різдва! - були перші безладні слова, що вихопилися з уст збентеженого джентльмена.

— Авжеж, від самого різдва, — ствердив Вордл. — Ясно сказано, і, певно, у нас з вами були погані окуляри, коли ми не помічали цього.

— Не розумію, — замислено промовив містер Піквік. — Справді, не можу збагнути.

— А зрозуміти легко, — відповів дражливий старий джентльмен. — Були б ви молодший, ви давно здогадалися б про цей секрет. А тут ще, — додав, повагавшись трохи, Вордл, — треба вам сказати, що нічого не знавши, я останні чотири чи п’ять місяців майже примушував Емілію ласкавіше ставитись (коли вона може, бо я ніколи не став би силувати почуття дівчини) до одного нашого молодого сусіди. Я певен, вона, щоб надати собі більшої ціни й ще більше розпалити серце містера Снодграса, по — дівоцькому забарвила всю справу темними фарбами, і тепер обоє вони мають себе за двійко переслідуваних нещасливців, і вихід з становища вбачають або в таємному шлюбі, або в смерті від чаду. Отже, постає питання, що його робити?

— А що ви зробили? — спитав містер Піквік.