Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

Це бажання збулося.

А Піснячевський заляже на дно у Братиславі, і про нього всі забудуть, навіть більшовики, хоч він усе одно ніколи не розлучатиметься з валізкою на випадок раптової втечі.

«Від яких десяти років не було чути цього імені, — напишуть колишні конкуренти зі «Свободи» у некролозі за 1933 рік. — Вже й старші його почали забувати, а молодші взагалі не знали. Тим не менше був Віктор Піснячевський після Євгена Чикаленка найчільнішим українським газетярем».

Десь тоді поет Олесь почне черговий вірш словами: «У вигнанні дні течуть, як сльози».

XVIII

2013

Легінь пітьми

Це правда, що з роками свободи в мені ставало менше. Я народилася з великою кулею всередині, наповненою свободою, ніби газом, але поступово газ витікав, просочуючись у навколишній простір, і куля почала здуватися і морщитися. Її вміст більше неможливо було поповнити, як неможливо знову надути деякі дешеві дитячі м’ячики, випадково проткнуті осколком на дорозі. Поступово я почала перетворюватися на живу тюрму, в якій нічого не можна і все заборонено, і навіть однієї безсонної ночі записала у чистому файлі фразу: «Як несходимою тюрмою іду собою». Не знаю, звідки вона взялась.

Найдивніше, що я не дозволяла собі речі зовсім невинні: наприклад, мати довге волосся. Воно в мене відростало максимум до плечей, а найчастіше було зовсім коротким, ледь прикривало вуха. Двічі я повністю голила голову, і, хоч знайомі натякали, що лисина мені не пасує, я чомусь почувалася надзвичайно вродливою і чекала, коли волосся відросте настільки, щоб знову його позбутися. Взагалі ставилася до волосся зневажливо. Єдине, що мене турбувало, — щоб волосся було чисте.

Ще я не дозволяла собі проколоти вуха і насміхалася з жінок, які носили сережки.

Я не дозволяла собі відкоркувати тільки для себе пляшку вина. Відкривала пляшку винятково, якщо котрийсь із моїх чоловіків теж був не проти посидіти за келихом. Або якщо приходили гості.

Не дозволяла собі насолоджуватися висотою, хоча в дитинстві страшенно висоту любила і вилазила на сам вершечок того горіха, під яким курив дід Бомчик. Я почувалася на горісі, ніби вдома, і навіть коли падала, нічого страшного не ставалось. Горіховий стовбур зовсім інакший, ніж у решти дерев, він чимось нагадує тулуб грубезної анаконди, лискучий і гладкий, зеленкуватий, прохолодний на дотик. Я лазила босою і пам’ятаю, що освоювала висоту поступово. Спершу задовольнялася найнижчою товстою гілкою, потім наважувалася підтягнутися на другий «поверх», потім на третій. З третьої гілки вже було видно дідове подвір’я. З четвертої — сільську дорогу, сусідські хати і церкву на горбику в затінку цвинтарних груш. На місцевому цвинтарі хтось колись насадив груш, і селяни з часом, коли дерева подорослішали, змушені були копати ями для могил своїм рідним поміж розлогими кореневищами. Вписували смерть у грушевий сад. Ранньої осені могили вкривалися щільним рядном невеликих зернистих плодів. Грушки гнили, і над ними клубилися хмари ос і бджіл з усієї околиці. Там було небезпечно ходити. Найгірші дерева, щоб по них лазити, — це груші.

Вхід на свій балкон у квартирі я заклала канапою, щоб не піддатися спокусі вийти на нього. Балконні двері викликали в мене стільки ж тривоги і невпевненості, скільки двері, якими йшлося надвір. Пригадую, як я вперше сказала чоловікові, коли він ще жив зі мною:

— Балкони насправді дуже небезпечні, адже їх ніхто не перевіряє! Немає гарантії, що наш не впаде, коли я на нього ступлю.

Так я обмежила ще одне своє задоволення, ще більше звузила простір для існування. Колись я страшенно любила балкони.

— Тобто ти й на балкон більше не виходитимеш? — спитав тоді чоловік.

— Не виходитиму.

— А якщо я вийду і покличу тебе?

— Навіщо тобі це робити?

Ми обоє знали навіщо. Чоловік, який завжди щедро ділився зі мною своєю кулею свободи всередині, раптом захотів знати, що отримає натомість. Чи була моя любов до нього більшою за мій страх до всього решта? Я не відповіла, але він, мабуть, здогадався, якою могла бути відповідь, якщо пішов геть.

Мій будень розпочинався з перевірки безпеки. Перш ніж розплющити очі, я вслухалася в тишу: щоб не дай боже в ній не звучали якісь сторонні звуки, тихі скрадливі кроки, рипіння паркету, чуже дихання. Потім вривалася в реальність поглядом і швидко перевіряла кімнату: щільність зачинених вікон, тіні за дверима, непомітно переставлені речі. Потому я обережно обходила свої володіння, зазираючи в місця, де міг сховатися невідомий, пробувала клямки на дверях вхідних і балконних, щоб переконатися, що вони, як і раніше, зачинені. Тільки тоді я могла дещо розслабитися, хоча розслабитися я тоді не могла взагалі. У мене з’явилися нові звички: наприклад, щоразу, торкаючись чогось, мити руки з милом. Спершу я опиралася, бо розуміла, що так поводяться повні психи, але пушки пальців після доторку до книжки чи якоїсь іншої поверхні горіли пекельним вогнем, доки я не споліскувала їх водою. Вода взагалі стала моїм фетишем. Щовечора я залізала у ванну, хоча довго насолоджуватися нею не вдавалося, бо з квартири починали долинати підозрілі звуки і треба було йти перевіряти безпеку.

— Я поговорила з Ніною, — якось повідомила по телефону мама, — і Ніна вважає, що якщо ти можеш спати, то з таблетками варто почекати.

Ніна — медсестра в обласній психіатрії, мамина сусідка.

— Ніна порадила звернутися до психотерапевта. Дала телефон своєї знайомої. Каже, що дуже добра, звати Оля.

Я записала телефон, але дзвонити не збиралася. Я не довіряла жінкам з іменем Оля, думала сама собі стати психотерапевтом. Так, одного вечора у пориві туги за чоловіком я переконала себе відсунути канапу і відчинити двері на балкон. При цьому я уявляла, як відразу передаю благу вістку втраченому коханому: «Я ступила на балкон, я це зробила, тепер ти можеш повернутися!».

Нога боязко перетнула кордон порога і затремтіла в повітрі. Балконна підлога була вкрита голубиним послідом, сміттям і товщею пилюки.

«Треба буде після того помити підошви з милом», — тільки й могла думати я, стаючи босими ногами на небезпечну зону.

«Ні, краще покупаюся цілком, тут всюди дуже брудно».

Я схопилася за поручні, щоб не впасти, бо в голові запаморочилося. Радше автоматично глипнула вниз на закладений автомобілями дворик — раніше я так завжди робила, щоб оцінити висоту. Все тіло налилося, стало тугим і неповоротким, наче корпус заржавілого станка.

«Метрів десять до землі, — пронеслося в голові. — Летіти секунди дві».

Я заскочила назад до помешкання, нажахана власною думкою (чи бажанням?). Зачинила балкон, підсунула назад канапу й аж тоді набрала на мобільному номер з папірчика. Оля відразу відповіла.

— Мені ваш телефон дала Ніна, — сказала я, — вона працює медсестрою в обласній психіатрії.