— Не культурна автономія, а тільки власна держава може дати українцям те, чого вони хочуть, — сказав він, очевидно, трохи необережно, бо Чикаленко спалахнув:
— Спустіться на землю, добродію! Про яку державу ви говорите, якщо єдину щоденну українську газету в Росії передплачують на всі міліони пару сотень людей! Село неграмотне, місто московське. Нема кому газети читати, а ви кажете — держава! З ким її будувати? Русини, хохли і малороси ще не поставали українцями. Не вилюдніли.
— Не вилюдніли, кажете? А як же ви? А як же я? Невже ми не люде?
— Такі польські вовки, як ви, Вацлаве, — Чикаленко спеціально обрав польську форму його імені, щоб глибше вколоти, — коли настане скрута, неодмінно завиють по-своєму.
— Це ганебна брехня! — Липинського немов ошпарили. — Своїм дотеперішнім життям я, здається, ніколи не давав приводу для подібних прогнозів.
Він довго не міг забути цих Чикаленкових слів, які, мов ніж у спину від найближчого друга, зринали в пам’яті завжди, коли Липинський почувався слабким. На додачу фінансові труднощі остаточно зіпсували стосунки з батьком, який не хотів платити за синові численні видавничі проекти. Єдину надію Клара і Казімєж Ліпінські покладали на народження дитини: зазвичай така вагома подія приводить до тями найзапекліших дурисвітів. Стаючи батьками, вони покидають порожні мрії і беруться до чогось, що забезпечить їхнім нащадкам безбідне зростання.
Казимира народжувала у краківській клініці для породіль. Вважаючи домашні пологи злісним пережитком минулого, вона твердо наполягла на лікарському супроводі. Модерні переконання врешті врятували їй життя, бо пологи несподівано пройшли з ускладненнями і лікарі опівночі мусили поспіхом робити операцпо. Липинський увесь час сидів у темному коридорі і молився. Йому першому вручили замурзане кров’ю немовля: Казимира ще майже добу потому пролежала без свідомості.
Дівчинка на руках Липинського трималася тихо, немов пташеня, яке з огляду на власну безпеку мусило добре все зважити, перш ніж цвікнути. Її такі ж великі і чорні, як у батька, очі зачаїлися, ледь привідкриті, ніби вижидали, як Липинський себе поведе: як ворог чи як годувальник і захисник. Липинський невміло притулився до пташеняти щокою, і лише тоді воно щосили заверещало.
Варшавські газети за день до оголошення вироку таки пішли на мирову і вибачилися перед позивачем. У розлогому спростуванні «Kurjer Warszawski» запевнив, що всі звинувачення у праці за прусські марки були бездоказовими, а активна громадська діяльність пана Липинського заснована виключно на ідейному ґрунті.
Доньку назвали Євою.
XII
1914
Весна така неможлива
— Ти неправильно її тримаєш, вважай на голівку.
— Я вважаю.
— Вона чомусь завжди плаче, коли ти поруч. Ти її лякаєш.
— Діти часто плачуть.
— Твої вуса, ось чого вона боїться.
— Я їх поголю.
— Не треба, без них ти схожий на голопуцька. Чи як було те слово?
— Тоді не буду голити.
— Що нового сталося у світі? Я здаюся собі такою дурною. Ні за чим не встигаю, вся в пелюшках.
— Заспокойся. Світ стоїть, де був. Ти щойно народила дитину.
— Не кажи мені заспокоїтися. Я ненавиджу, коли ти так кажеш.
— Більше не буду. Дай мені Єву.
— Ти неправильно тримаєш голівку. Вона тебе боїться.
Дитина постійно плакала, бо в Казимири не вистачало грудного молока. На третьому місяці молоко пропало зовсім. Довелося їхати в далеке польське село до двоюрідного брата: його дружина якраз теж народила і погодилася допомогти з годуванням. Її молока вистачало на двох немовлят.
Казимира поїхала, Липинський залишився у Кракові сам. Почувався покинутим, виштовхнутим, злився на себе, на Казимиру, взагалі на всіх. Щоб потамувати цю злість, він знову з головою поринув у роботу. Іноді до кабінету заглядала теща Шумінська, щоб повідомити новини про доньку й онучку. Казимира писала матері і ніколи самому Липинському. Це лютило його ще більше.
«Чи ти плануєш повертатися і коли?»
«Я теж маю право брати участь у вихованні Єви».
«Я хотів би, щоб ми всі разом поїхали на Різдво до моїх батьків у Затурці, як ти думаєш, уже можна буде?»
«На Різдво не поїхали, то, може, на Великдень? Я хотів би, щоб Єва призвичаювалася до своєї другої батьківщини».