Забуття: читать книгу онлайн полностью и бесплатно

«Хіба її вже не можна годувати звичайним коров’ячим молоком? Чому ти там сидиш, Казимиро?»

На початку 1912-го нарешті вийшов друком польськомовний альманах Липинського «Z dziejów Ukrainy», над яким він невтомно працював майже три роки. Це був грубезний томисько з української історії, навіть не просто історії, а історії політичної — під таким кутом зору поляки ще ніколи не дивилися на своїх східних сусідів. Не подивилися й цього разу. На превелике розчарування Липинського, альманах пройшов абсолютно непоміченим. Його не хвалили й не громили ні свої, ні чужі. Наклад лежав по книгарнях нерозкуплений. Липинський сподівався, що на тлі браку історичної наукової літератури хтось з України принаймні візьметься перекласти якусь частину, але не сталося й цього. Українське громадянство було зайняте мріями про війну. Про неї як про єдину можливість національного звільнення (чи переходу від азійської Росії до європейської Австрії) говорили дедалі частіше. Преса відчутно мілітаризувалась. На Східній Галичині утворилось військове товариство «Січ», складене тільки із самих українців, яке могло в майбутньому стати основою національної армії.

«По газетах пахне війною, — писав Липинському з Києва Чикаленко. — Це наш шанс».

Проте Липинський не поділяв загального ентузіазму. Він погоджувався, що війна може зіграти на руку пригніченим народам, але жертви, які вона принесе, значно перевищуватимуть вигоду. Помруть найкращі, говорив він, а коли прийдеться до будування держави, то робити це не буде кому, бо громадянство як слід не підготовлене. Доведеться бути залежними від зовнішніх обставин, тобто від настроїв мас і рішучості поодиноких людей. Українська ідея ще не визріла, ще не має достатньої кількості послідовників. Ще би років п’ятнадцять.

Кожен наступний день у Кракові ставав нестерпним. Липинський зачинявся в кабінеті і годинами сидів за статтями, не в силах написати бодай кількох речень. У вухах гуділо, в очах пливло, розум відмовлявся підкорятися і подумки витав десь в інших вимірах. Роздражнений Липинський встановлював собі обсяги роботи, які мав завершити, перш ніж лягати спати, але ці обсяги неможливо було виконати, і він гарячково ходив кабінетом аж до ранку, доки виснажене тіло не падало безсило з ніг.

— У вас неврастенія, вельмишановний пане, — лікарі прописували Липинському абсолютний спокій і відпочинок від роботи.

— Але я нічого не роблю!

— От і відпочиньте. Не думайте ні про що.

— Я завжди мушу думати.

— Даремно, шановний пане, даремно.

Липинський поїхав до батьків на Волинь і два тижні дозволив матері про нього попіклуватися. Клара Ліпінська взялася до справи з превеликою охотою. Вона поїла сина трав’яними чаями і досхочу нарікала на погану невістку.

— Поведінка Казимири мене не дивує, — казала вона, — цього треба було очікувати… Я, чесно кажучи, сумніваюся, що в неї все гаразд із головою… Кажуть, після пологів таке трапляється з жінками, що вони більше не підпускають до себе чоловіків… Тобі треба порадитися з адвокатами. Зараз адвокати можуть вирішити все.

Дорогою назад підлікований Липинський заїхав на день-два до Києва, обійшов старих знайомих і з сумом переконався, що їм дедалі менше є про що говорити. В Києві Липинський теж почувався виштовхнутим, викинутим із живого процесу, ніби вийшов на якійсь проміжній станції, а поїзд із гуркотом поїхав далі. Всі свої видавничі проекти він позакривав, посилаючись на брак коштів і погане здоров’я. «У мене неврастенія», — хвалився кожному. Насправді Липинський втратив віру в доцільність обраного шляху. Він прагнув затишку і спокою, тужив за власною сім’єю і часто повторював, що хотів би тільки одного — мати власний дім, потроху працювати коло землі і спостерігати, як виростають діти. Чикаленко запропонував йому стати головним редактором «Ради», але Липинський категорично відмовився. Редактор-католик підірве довіру до газети. Крім того: «Літературна праця дуже нервова, а в мене слабке здоров’я… Мене навіть визнали непридатним до війська. Викликали на вправи до Ковеля як прапорщика запасу, потримали кілька днів і відпустили без жодних моїх на те старань. Значить я дійсно хворий… В житті кожного чоловіка наступає момент, коли він прагне осідку… Весна така неможлива цього року».

Власне, думки про дядьків хутір усе більше захоплювали його уяву. Липинський написав Казимирі, що їде до Рокицького допомогти з сівбою, на що вона, як завжди, промовчала. Зате Рокицький прийняв небожа з розпростертими обіймами.

— Мені здається, я вже готовий пустити коріння на своєму ґрунті, — сказав Липинський без зайвих реверансів. Дядько, як з’ясувалося, вже давно готувався до цієї розмови і відразу видав готовий план.

— Віддаю тобі Русалівські Чагари. Бери, будуйся, господарюй, а я і мої люди допоможемо.

Липинський прийняв пропозицію.

Початок генерального будівництва призначили на осінь 1913-го, щоб Липинський встиг до того часу полагодити всі свої справи. Зведенням дому Липинський хотів керувати особисто, осінніх місяців на це вистачало. До нового року у нову оселю мала переїхати родина. Окрилений, Липинський вирушив до Кракова, готуючись до нелегкої розмови з дружиною. Та якраз повернулася з села, набрала у вазі, засмагла. Єва більше не плакала, тільки недовірливо глипала на незнайомого батька великими чорними очиськами.

— Бачиш, вона мене навіть не впізнає, — скаржився Липинський. — На мене подібна, правда? Мої очі. Мій погляд… Я маю з тобою поговорити, Казимиро. Батьки більше не можуть нас утримувати… В мене є спадок, ти знаєш. Я говорив з Рокицьким. Він віддав мені частину землі… Чому ти мовчиш?

Липинський барвисто виклав дружині план будівництва, показав готові креслення, вікна дому виходитимуть на південний захід, а там такі краєвиди! Бібліотеку треба буде перевезти. Українські степи найгарніші в травні. Казимира уважно слухала, розглядала креслення, але нічого не говорила. Липинський приречено спакував свої особисті речі з наміром більше ніколи до Кракова не повертатися.

— Я писатиму, як ідуть роботи, а ви готуйтеся після Різдва переїздити, добре?

Казимира промовчала. Це вже пізніше з’ясується, що під час усіх цих розмов вона більше не сприймала чоловіка серйозно, для неї він уже давно був утратив зв’язок з реальністю. Божевільні можуть говорити дуже переконливо, але її не проведеш.

Казимира пройшлася з Липинським на двірець і стояла на пероні, доки потяг не рушив. Дивилася чоловікові просто у вічі, і той не витримав, розклав перед собою книжки, які мав намір прочитати в довгій дорозі, і втупився в їхні палітурки. Його розум займали мрії про нове щасливе життя на своїй землі, але обпікаючий — аж до нутрощів — Казимирин погляд прорікав, що ніякого щасливого життя не буде, ніякої своєї землі, тільки самотність збільшиться в розмірах і заступить усі інші переживання. Казимирин погляд був твердий, як камінь. Це був докір Липинському, його остаточний вирок. Ти зрадив свою сім’ю, говорив він, пожертвував нею заради нездійсненних мрій. Політичні переконання ти поставив вище за любов до жінки і доньки. Чи ти взагалі колись любив щось інше, крім моторошного виплоду своєї уяви — країни, якої немає? Їдь у свої дикі степи, нещаснику. Будуй на простогоні свій дім — у ньому ніколи не пролунає дитячий сміх.

У відчаї Липинський вийняв із внутрішньої кишеньки жакета годинник, але йому не вдалося підрахувати, як довго ще триватимуть ці тортури. Одинока постать Казимири пульсувала на пероні. Нарешті потяг важко зрушив з місця. Одинока постать почала плавно віддалятися разом зі світом, який вона перетягнула на себе, наче ковдру. Тоді блідою щокою Липинського скотилася одна велика гаряча сльоза, назавжди вбираючи в себе залишки цієї нестерпної миті, її погляд, її докір, її несказані останні слова. Липинський змахнув сльозу, і вона розпалася на мільйони сонячних зайчиків. Глянув у вікно, щоб ще встигнути вхопити її образ, запам’ятати на всі прийдешні самотні роки, сховати в найглибшому підвалі найпотаємніших спогадів і розглядати на великі свята, немов дорогоцінний скарб, але місце одинокої постаті вже зайняли змійки краківських вулиць, швидко змінюючи одна одну, немов хизуючись перед втікачем, щоб той все-таки отямився і повернувся. Краків забрав у нього Казимиру. Чи, може, Липинський віддав її добровільно? Краків — вівтар його жертви, кладовище його любові.

Коли місто залишилося позаду, Липинський полегшено зітхнув.

А в Русалівських Чагарах усе від самого початку пішло не так. Осінь заповзялася бути дощовою, і будівництво дому рухалося повільніше, ніж Липинський планував. Робітники трапилися ліниві й нечесні, Липинський дратувався, врешті вирішив усі роботи взяти під власний контроль. У жовтні він зміг перебратися в готову частину будинку, бо залишати будову без догляду на ніч ставало небезпечно. Околицями бродили банди грабіжників, і Липинський їх дуже боявся. Одна така банда на Покрову спалила найбільший дядьків млин. Ще в іншому селі купка заможних хуліганів вбила стару селянку, попередньо страшенно з неї познущавшись. Вдень Липинський працював, уночі тремтів від страху.

«Грабежі, підпали, убивства — і то все неначе б для спорту, — писав він до Києва. — Сумно дивитися на наше зденаціоналізоване село… Тепер я перебуваю в таких умовах, котрі виключають всяку можливість літературної праці. Доводиться заводити хазяйство в степу… Мене так всі забули, що почуваю себе поза суспільством. Зносин зі світом не маю ніяких. Навіть «Раду» мені перестали присилати, хоч й я просив, бояться, мабуть, що не заплачу, хоч досі платив якнайакуратніше… Прибула моя бібліотека, то зможу потрохи щось писати. Не вважайте, що хизуюся, але це найбільша в Україні бібліотека з питань історії та соціології».

Одного разу грабіжники прийшли й до Липинського. Була глупа ніч. Він почув перешіптування під вікнами, бо вже давно спав дуже чутливо. Але не зміг поворухнутися. Страх паралізував Липинського. Він знав, що ніяк не зможе себе захистити. Перешіптування стихли, тоді почулося рипіння вхідних дверей, ніби хтось з усієї сили на них надавлює. Липинський спершу вирішив бігти на кухню шукати ножа, але відмовився від цієї затії, бо нікого проштрикнути ним не зміг би. Холодний піт вкрив усе його тіло. Він лежав у ліжку не рухаючись: «Ось чим закінчиться твоя любов до української землі, — думав, — приріжуть у ліжку, як порося, а ти навіть не здатний вчинити опір». Тоді біля входу затихло, ніби дверям дали спокій. Почулося коротке безсловесне вовтузіння, і врешті хрипкий чоловічий голос сказав:

— А що ви тут забули, хлопці?

«Хлопці», очевидно, не могли відповісти, тільки мугикнули щось неясне, благальне. Липинський підвівся з ліжка, накинув халат і тихо підкрався до дверей, дорогою все-таки прихопивши з кухні ножа. Голос знову заговорив: